Зовнішньоторговельна політика

Зовнішньоторговельна політика – сукупність державних заходів, спрямованих на стимулювання і розвиток торговельних відносин з іншими країнами. Зовнішньоторговельна політика націлена на забезпечення державних інтересів у галузі зовнішньої торгівлі, підтримку національних суб'єктів зовнішньоторговельної діяльності в їх відносинах із зарубіжними контрагентами, є важливою складовою частиною економічної політики. Зовнішня торгівля відіграє суттєву і дедалі зростаючу роль у сучасній соціальній ринковій економіці. Зовнішні ринки органічно продовжують і доповнюють внутрішні, необхідні для забезпечення відтворювального процесу.

Розрізняють дві базові моделі зовнішньоторговельної політики: протекціонізм і фритредерство, або модель вільної торгівлі. Першу теоретичну концепцію зовнішньоторговельної політики розробили меркантилісти у XV ст. Це була політика протекціонізму (від лат. protectio – прикриття, захист), що означає політику, спрямовану на захоплення зовнішніх ринків, захист національних виробників від іноземної конкуренції. Ця концепція була панівною у світі до кінця XVII ст. З розвитком капіталізму, становленням розвинутої ринкової економіки у XVIII ст. на зміну протекціонізму приходить фритредерство (від англ. free trade - вільна торгівля) – вимога вільної міжнародної торгівлі, зняття державної регламентації та обмежень на зовнішньоторговельні операції. В основі фритредерства – теорія абсолютних переваг А. Сміта і порівняльних витрат виробницва Д. Рікардо. Генеральна тенденція розвитку зовнішньоторговельної політики – від протекціонізму до вільної торгівлі, але це шлях не прямолінійний, оскільки супроводжується рецидивами протекціонізму. Важливу роль у формуванні світових правил торгівлі зближення національних законодавчих актів з питань імпорту-експорту, усуненні торговельних бар'єрів після Другої світової війни відіграли ЮНКТАД (структура ООН) і ГАТТ, яка з 1995 трансформувалася у Світову Організацію Торгівлі (СОТ). Приєднання країни до СОТ означає поширення на неї міжнародних правил торгівлі, ставить її в однакові умови з іншими державами. Сьогодні за правилами ГАТТ/СОТ здійснюється 80% світової торгівлі. Діяльність цієї організації спрямована на усунення з торговельних шляхів протекціоністських бар'єрів. Наприкінці 90-х виникла колективна зовнішньоторговельна політика, тобто політика держав, об'єднаних у міжнародні економічні угруповання, наприклад країн ЄС. Останні через узгодження і координацію економічної політики приходять до здійснення спільної політики, створення органів, що мають наднаціональні повноваження ЄС – суб'єкт міжнародних торговельних угод з «третіми країнами». Так, у 1976 ЄС підписав з Канадою угоду про торговельне співробітництво. Подібні угоди укладено і з іншими розвинутими країнами світу.

До заходів зовнішньоторговельної політики відносять:

• митно-тарифні інструменти (використання мита, митних зборів для регулювання зовнішньоторговельних потоків встановленням мита на певні товари і послуги (роботи). Варіюванням ставками митного тарифу можна оперативно та ефективно впливати на інтенсивність імпорту та експорту,
• контингентування і ліцензування зовнішньоторговельних операцій. Контингентування означає встановлення певних квот на експорт чи імпорт окремих товарів або товарних груп. Контингент може бути встановлений в абсолютних або відносних величинах. Ліцензування передбачає необхідність отримання підприємцем (фірмою) від державного органу дозволу (ліцензії) на здійсненна зовнішньоторговельної операції, що дає змогу державі контролювати міжнародні торговельні потоки, реалізовувати певні економічні й політичні цілі,
• стимулювання експорту, розвиток експортного потенціалу країни. Більшість зовнішньоекономічних цілей держави може бути досягнуто за значного продажу національної продукції на світових ринках. Саме це забезпечує надходження в країну валютних коштів, необхідних для здійснення імпорту (передусім критичного) та інших цілей. Тому стимулювання експорту є стрижнем зовнішньоторговельної політики держави. До заходів, здатних підвищити конкурентоспроможність національної продукції як на зовнішніх, так і внутрішніх ринках(останнє обмежує можливості імпорту), відносять експортні дотації, пільгові кредити тощо,
• запровадження державної монополії на зовнішню торгівлю або надання виняткових прав державним органам чи певним приватним фірмам на здійснення окремих видів зовнішньоторговельних операцій. У країнах з командною економікою (зокрема, у колишньому СРСР) існувала монополія держави на здійснення зовнішньої торгівлі. Одним із заходів зовнішньоторговельної політики є диверсифікація географічних джерел імпорту енергоносіїв. З метою зменшення залежності від окремих постачальників енергії країна намагається організувати закупівлю їх одночасно у кількох країнах. Це актуально для України, яка основну частину нафти отримує з Росії. В сучасних умовах дедалі виразнішою є тенденція до розширення форм регулювання зовнішньої торгівлі, що зумовлено інтенсифікацією процесів інтернаціоналізації виробництва, зростанням значення зовнішньоекономічної діяльності для економіки країни. Це потребує дедалі більшого регулювання експорту-імпорту.

За роки незалежності зовнішньоторговельна політика України зазнала певної еволюції. До середини 1994 в ній превалювало адміністративне регулювання експорту з метою недопущення безконтрольного вивезення дефіцитних сировини та матеріалів, забезпечення повернення валютної виручки. Квотуванню та ліцензуванню підлягало майже дві третини експортної продукції. У середині 1994 зроблено поворот до лібералізації зовнішньої торгівлі. З 1993 по 1997 експорт товарів та послуг зріс в Україні в 1,8 рази, внаслідок чого вперше в 1997 було досягнуто позитивного сальдо в обсязі 0,4 млрд. дол. Контингенти і квоти зменшено до мінімуму, регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється передусім за допомогою економічних важелів. Головним органом нагляду є Урядова комісія з експортного контролю (УКЕК) Приєднання України до ГАТТ/СОТ означатиме поширення на Україну існуючих правил міжнародної торгівлі.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.