Геополітика

Геополітика (гр. Yn – земля, politika – державна діяльність) – теорія, згідно з якою зовнішня політика держави обумовлюється географічними факторами (географічним положенням, розмірами території, характером кордонів) та вирішальною роллю фізико-географічних умов у житті людей. Геополітика проголошує територіальну експансію, що обґрунтовується браком «життєвого простору», відсутністю «природних кордонів» тощо. Виникла на початку XX ст. в умовах мілітаристського психозу, територіальних претензій, світових війн, спрямованих на захоплення чужих земель. Проте спроби мотивувати територіальну експансію географічним положенням країни робилися й раніше.

Термін геополітика запропонував шведський державознавець Р. Челлен під час Першої світової війни. Геополітику він називав учення про державу як географічно обумовлений організм, що прагне до розширення. Його послідовниками стали німецький географ Ф. Ратцель та англійський – X. Макіндер. Особливого поширення геополітика набула в Німеччині, де була створена «спілка геополітики», видавався журнал «Zeitschrift fur Geopolititk» (1924-44), поновлений у 1951. Глава німецьких геополітиків – географ К. Хаусхофер, засновник і редактор названого журналу. Геополітика була проголошена офіційною політикою держави, нею фашистське керівництво виправдовувало свої загарбницькі війни. Прямим продовженням геополітики є геоекономіка – теорія про цілі й методи економічної експансії держави. Виникла після Другої світової війни. В нових історичних умовах вирішального значення набувають економічний потенціал країни, стан техніки, технологій, високий рівень життя населення, тому в міжнародних відносинах акценти зміщуються від «пошуку» нових земель до завоювання нових ринків. Зовнішня експансія набуває характеру демпінгових акцій, «торгових війн» тощо. Геоекономіка обґрунтовує також утворення міждержавних господарських об'єднань, таких як ЄС, АРЕС (Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво) та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.