Антиінфляційна політика

Антиінфляційна політика – комплекс взаємопов'язаних напрямів, засобів та важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції і а управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні.

Розрізняють два основні напрями (типи) антиінфляційної політики:

• неокласичний (передусім монетаристський), який передбачає поступове послаблення державного регулювання економіки, максимальне використання ринкових важелів антиінфляційної політики;
• кейнсіанський (зокрема неокейнсіанський), який переважно орієнтується на державні важелі боротьби з інфляцією та підпорядковану роль у цьому процесі ринкових механізмів.

До монетаристських важелів антиінфляційної політики належать регулювання державою темпів приросту грошової маси в обігу відповідно до темпів приросту ВВП, зокрема стримування грошової емісії, лібералізація цін за умов обмеження зростання заробітної плати, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності підприємств, підтримка «плаваючого» курсу національної валюти, відсутність державного регулювання підприємницької діяльності, обмеження кредитної експансії держави, скорочення дефіциту бюджету та ін. Ці заходи можна назвати ринковими лише умовно, оскільки вони здійснюються з участю держави. До державних важелів неокейнсіанського типу антиінфляційної політики відносять політику доходів (тимчасове регулювання ціні заробітної плати), стимулювання підприємницької діяльності насамперед через механізм податкових пільг тощо, стимулювання заощаджень населення через індексацію доходів, встановлення мінімальної заробітної плати, прожиткового мінімуму та ін., державну підтримку базових галузей економіки, розвиток за рахунок бюджетних коштів інфраструктури, регулювання зовнішньоекономічної діяльності та ін. Оскільки причинами інфляції є монетарні та немонетарні чинники (в останньому випадку йдеться передусім про структурну інфляцію), необхідно раціонально поєднувати обидва типи антиінфляційної політики. Проте в окремих країнах у короткотерміновий період можуть переважати перший або другий.

В Україні в 90-х XX ст. пріоритет було віддано монетаристській антиінфляційній політиці. Свідченням цього є низький рівень монетаризації економіки (в 1997 він становив 13,6% від обсягів ВВП, тоді як в Угорщині – 42%, в Чехії – 71%), значні обсяги бартеризації торгівлі (понад 40% в 1997), криза неплатежів, низька питома вага довготермінових кредитів (приблизно 1% в 1998), мізерна частка заощаджень населення та ін. Тому макроекономічна фінансова стабілізація була лише часткова в 1996-97, в наступні роки вона послабилася. Так, темпи інфляції в 1998 становили понад 12%, в 1999 – понад 20% існують також наддержавні методи та важелі антиінфляційної політиці, які набули найвищого розвитку в країнах Європейського Союзу.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.