Економічна політика

Економічна політика – комплекс економічних цілей і заходів держави та уряду, які забезпечують вирішення довготермінових (стратегічних) та короткотермінових (тактичних) завдань розвитку економічної системи відповідно до інтересів країни і втілюється в економічній програмі. Економічна безпека базується на теоретико-методологічних засадах економічної теорії, насамперед політичної економи, на основі пізнання об'єктивних економічних законів, потреб, інтересів і цілей різних економічних суб'єктів. Основними елементами економічної безпеки є фінансово-кредитна, бюджетна, науково-технічна, структурна, соціальна, інвестиційна, аграрна, регіональна, зовнішньоекономічна політика.

Для України особливо важливе значення в сучасних умовах має проведення науково обґрунтованої структурної, аграрної, інвестиційної, соціальної, регіональної, а також політики роздержавлення і приватизації. Разом з іншими напрямами вони формують істотно нову економічну політику. Її стрижнем повинна стати побудова народної економіки, що ґрунтується на принципах демократизації всіх форм власності, їх реального плюралізму і конкурентності, домінуванні трудової колективної власності, створенні рівних стартових умов для всіх громадян тощо. Для реалізації цієї мети необхідні:

1. Докорінна перебудова існуючих відносин власності. Роздержавлення і приватизація – не мета, а один із засобів створення ефективної економічної системи в Україні. З переходом до світових цін потрібна переоцінка вартості всього державного майна в Україні в аналогічні ціни. Визначення рівної частки кожного громадянина країни в її сукупному майні (крім контрольного пакета акцій держави в державному секторі – приблизно 30-35%). Це насамперед добувна, металургійна, газова промисловість, нафтохімічна, космічна, електроенергетична, залізничний транспорт, автомобільні дороги, пошта, лісове господарство та інші галузі, де переважно існує природна монополія. Проте у 90-ті XX ст. в Україні простежувалося прагнення здійснити роздержавлення і приватизацію частини природних монополій. Така політика є невиваженою, незбалансованою й означає перехід від однієї крайності (тотального одержавлення) до іншої – тотального роздержавлення, що не сприятиме стабільності та рівновазі економічної системи. Особливо небезпечним є надмірне зниження частки державної власності у фінансово-кредитній сфері. Демократизація державної власності має відбуватися через передачу окремих ланок трудовим колективам в оренду без права викупу, акціонування за наявності контрольного пакета акцій в руках держави. У процесі акціонування кожному працюючому в державному секторі слід віддати в особисту власність таку кількість акцій, яка дорівнює частці громадянина в сукупному майні. Основними формами державної власності є регіональна, муніципальна і комунальна. Орієнтація державної власності на задоволення суспільних потреб перетворює її на суспільну власність. Державна власність – найважливіша основа для запровадження демократичного економічного планування. Перехід до рук трудових колективів другої частини державної власності (тобто п колективізація) здійснюється в процесі роздержавлення значної частини великих та середніх підприємств. У процесі малої приватизації формується приватна власність. Обидва типи колективізації і приватизації власності спід органічно пов'язувати зі структурними змінами, політикою ціноутворення, демократизацією управління власністю, демократизацією економіки і певним посиленням підприємницької діяльності. Особиста частка громадянина після роздержавлення оптимальної частки власності повинна становити не менше 5000 дол. Проте на початку 1995 було названо величину приватизаційного чека в сумі 50 млн. крб., за яку за номіналом можна було придбати три чоловічих костюми, а на ринку за цей сертифікат давали в наступні роки не більше 20 грн. Така мізерна оцінка величини державної власності, створеної працею багатьох поколінь за декілька десятиріч, не здатна забезпечити рівні стартові умови для всіх громадян України, сформувати широке коло реальних власників. Щоб зберегти колективну природу власності власник акцій за бажанням може отримати лише вартісний еквівалент своєї акції, а колективне майно не повинно дробитися. Решта майна передається до суспільного фонду для передачі працівникам бюджетних організацій, військовослужбовцям, студентам та іншим непрацюючим категоріям населення у формі сертифікатів. Доцільно передбачити певну частку державної власності (приблизно 10%), яку трудовий колектив може додатково придбати внаслідок отримання довготермінового кредиту. Ця частка або певна її частина може бути продана західним покупцям. Роздержавлення частини державної власності (середніх і великих підприємств) може здійснюватися і через оренду (як початкову форму) з наступним переходом орендних підприємств у власність трудових колективів. Більша (за оптимальну) частка переходить до трудових колективів через викуп. Двома найважливішими умовами такого переходу є збереження певної кількості робочих місць та величини інвестицій, а при виході з кризи – їх нарощування. Аналогічна вимога й до об'єктів малої приватизації. Ці об'єкти (малі магазини, кафе, хімчистки, пральні тощо) також повинні переходити насамперед до рук трудових колективів, а за їх небажання – в сімейну й особисту власність, тобто бути приватизовані. Власники цих об'єктів мають в майбутньому виконувати певні зобов'язання щодо профілю роботи їх підприємств, інвестицій За невиконання цих умов об'єкт повинен бути повернений. Необхідна всебічна підготовка державою управлінських кадрів (менеджерів) для успішного керівництва великими та середніми підприємствами. За допомогою ефективної системи управління слід узгоджувати інтереси трудових колективів, у т.ч. акціонерів, зі стратегічними, довготерміновими планами розвитку підприємств, з планами отримання прибутків на тривалий період. Демонополізація виробництва передбачає розробку комплексної науково обґрунтованої політики демонополізації, встановлення питомої ваги монополізованого виробництва (по готових виробах, напівфабрикатах, комплектуючих виробах), розробку організаційних основ демонополізації впровадження нових принципів організації виробництва (визначення розмірів оптимальної концентрації виробництва на базі його інтенсифікації, створення сучасних високооснащених підприємств, відмова від переважання предметної спеціалізації, виробництво однопрофільної продукції і впровадження економічно диверсифікованих підприємств тощо), певною мірою розукрупнення підприємств і об'єднань для створення декількох товаровиробників на ринку певних видів раніше монополізованого виробництва продукції, створення дублюючих виробництв, регіонально-міжгалузевих концернів тощо. У процесі демонополізації виробництва слід водночас орієнтуватися на створення могутніх національних промислових компаній, які були б спроможні вистояти в конкурентній боротьбі з іноземними компаніями, ТНК.

2. Роздержавлення власності і створення стабільних та ефективних стимулів до праці. Оптимальне співвідношення державної, колективної та приватної власності – основа органічного поєднання суспільних, колективних та приватних інтересів. Кількісно таке поєднання можливе за встановлення приблизних пропорцій 35:50:15. Домінування трудової колективної власності (у формі кооперативної, профспілкової, викуплених трудовими колективами народних підприємств тощо) зумовлено колективним характером сучасної праці, переважанням колективних цінностей у сучасному суспільстві та іншими факторами, в результаті чого буде досягнуто оптимальне співвідношення між працею і власністю (через володіння часткою акцій і привласнення на них певної суми дивідендів), запровадження прогресивних форм організації праці і а заробітної плати (за економію ресурсів, електроенергії, впровадження досягнень науки у виробництво тощо) залежно від кінцевих результатів. Стабільні та динамічні стимули до праці на рівні окремого підприємства створюються за наявності у трудового колективу: а) власності на засоби виробництва на даному підприємстві, б) права на більшу частину створеного ними продукту (менша частина вилучається до бюджету через механізм оподаткування), в) економічної влади ухвалювати рішення про рівень інвестицій, цін на виготовлену продукцію в процесі узгодження з органами державної влади, обирати керівництво підприємства тощо), участю в управлінні колективною власністю, г) програм соціального захисту на підприємстві, підготовки кадрів тощо, ґ) відповідних стимулів до праці у менеджерів колективних підприємств. Оптимальне поєднання особистих та колективних стимулів формує нову продуктивну силу, якісно нові стимули до високоефективної праці. Рушійними силами розвитку суспільних інтересів повинно стати: а) створення ефективних стимулів до пращ у працівників державного сектора через використання низки названих вище методів, б) надання менеджерам державних підприємств права бути співвласниками (маги не більше 1% в сукупному капіталі, а на найкрупніших підприємствах – 0,5%), в) створення конкурентного середовища між різними формами власності та підприємницької діяльності, г) впровадження акціонерних відносин (право придбання певної суми акцій підприємствами інших форм власності за наявності між ними відносин спеціалізації, кооперації тощо), г) наявність короткотермінових і довготермінових планів розвитку державного сектора.

3. Структурна перебудова економіки та інвестиційна політика передбачають: а) повну інвентаризацію підприємств та їх господарських зв'язків з метою виявлення нераціональних (щодо транспортних витрат, якості поставок комплектуючих виробів, наявності сировинних ресурсів в Україні, утворення нових держав та стабільності соціально-економічної ситуації в них, тощо) форм таких зв'язків, з їх наступною поступовою переорієнтацією на економічно раціональні, б) з'ясування економічної доцільності деяких базових галузей промисловості в існуючих обсягах (з погляду їх енергомісткості, капіталомісткості й матеріаломісткості) та вибір найперспективніших наукомістких і високотехнологічних галузей і виробництв для перерозподілу праці й капіталу з перших у другі. Основними критеріями відбору цих галузей є експортний потенціал або можливість його нарощування (прискорений розвиток цих галузей сприяє підвищенню конкурентоспроможності більшості галузей промисловості – їх модернізації, підвищенню ефективності), можливість заміни імпорту, вища екологічна безпека, повніша завершеність технологічного циклу. Найперспективнішими галузями в Україні є електроніка, машинобудування, чорна металургія, кораблебудування, космічна промисловість, сільське господарство, харчова і текстильна промисловості, охорона здоров'я, охорона навколишнього середовища. Ці галузі повинні першочергово забезпечуватися фінансовою підтримкою держави, постачатися ресурсами, користуватися податковими, кредитними пільгами, бути об'єктами регулювання умов конкуренції їх конкурентоспроможності можна досягти лише на основі комплексної автоматизації виробництва й широкого впровадження інформаційних технологій. Необхідно розвивати виробництва для повнішого задоволення потреб власної міжгалузевої кооперації, а також підвищувати соціальну орієнтацію виробництва в більшості галузей. Структурна перебудова економіки починається з досягнення грошової стабілізації, а не після періоду такої стабілізації та етапу розвитку, які можуть тривати до 15 років. Слід підвищити норму інвестицій з 9-10% національного доходу до 25-26%. На період виходу з кризи і післякризової стабільності економіки вирішальна роль в інвестуванні належить державі. На наступному етапі у здійсненні інвестиційних програм зростатиме роль підприємств, фінансових інститутів. Ця зміна залежатиме головним чином від ступеня роздержавлення економіки, її акціонування, збільшення питомої ваги заощаджень населення, ефективності банківської системи тощо. Важлива роль у цьому процесі належить програмі залучення трудових заощаджень населення, але для цього слід повернути його довіру до ощадних банків, здійснивши повну індексацію знецінених заощаджень і а встановивши таку норму відсотка, яка б перевищувала темпи інфляції. З посиленням ролі підприємств і фінансових інститутів в інвестиційних процесах держава повинна відігравати головну роль в інвестуванні в межах державного сектора, а також проводити активну амортизаційну, кредитно-фінансову, інноваційну політику в усій економіці. Внаслідок структурної реформи група «Б» у промисловості й увесь другий підрозділ мають становити в структурі народного господарства 70-75% (нині – всього 25-27%). Тому структурна перебудова повинна здійснюватися на основі випереджаючого розвитку галузей, у яких виробляються товари народного споживання. Основним джерелом інвестицій є внутрішні інвестиції. Для їх накопичення реальну заробітну плату слід підвищити мінімум у 1,5-2 рази. Щоб не спричинити інфляції, уряд повинен вжити антиінфляційних заходів (витіснити з внутрішнього ринку імпортні товари, які можуть бути вироблені в достатній кількості в Україні, подолати кризу неплатежів, зміцнити банківську систему тощо). Перебудова механізму фінансування НДДКР передбачає збільшення частки витрат на невійськові НДДКР. Якщо раніше НДДКР фінансувалися з державного бюджету, централізованих фондів міністерств і відомств га власних коштів підприємств, то в процесі перебудови цього механізму держава по винна фінансувати довготермінові пріоритети фундаментальні й ризикові напрями розвитку науки. Для цього необхідно широко застосовувати апробовані у світовій практиці методики визначення перспективних напрямів НТП, створювати цільові комплексні програми розвитку НДДКР, фінансувати проекти з використання контрактної форми і здебільшого на конкурсній основі. Перша група науково-технічних програм – програми створення високопродуктивних видів продовольства і технологій для галузей АПК, екологічно чистих і ресурсозаощаджуючих процесів у гірничометалургійному й хімічному виробництві, глибокої переробки сировини, ефективної переробки вторинних ресурсів, вирішення проблем довкілля. Друга стратегічна група – програми створення інформаційних технологій і систем, біоінженерних технологій, дослідження фізики високих енергій, керованого термоядерного синтезу, космічних досліджень. Для розвитку пріоритетних середньо- і короткотермінових напрямів НДДКР доцільно, крім державного фінансування, створювати фонди об'єднань, зацікавлених у цьому організацій і підприємств, промислових, фінансово-промислових і фінансових груп. Вагомий вплив на розвиток НДДКР повинні мати науково-технічні центри, їх асоціації, технопарки га інші організації. Для забезпечення загальногалузевих і міжгалузевих досліджень і розробок необхідно створювати позабюджетні фонди НДДКР {за рахунок віднесення до собівартості продукції підприємств і організацій витрат в обсязі 1–2% від величини собівартості та їх перерахування у спеціальні фонди відповідних міністерств, відомств, асоціацій тощо). Нетрадиційними джерелами фінансування НДДКР є кошти приватних та колективних підприємств і фінансових інститутів, неприбуткових організацій. Слід створити комплексну систему непрямого стимулювання розвитку науково-технічної та інноваційної діяльності через механізм податкової, амортизаційної, кредитної політики передбачити (розробити) систему заходів щодо залучення іноземних інвесторів. У зв'язку з переходом розвинутих країн світу до інформаційного суспільства (на базі всебічного розвитку електроніки, обчислювальної техніки та інформатики) слід орієнтуватися на поступове створення матеріальних переду мов побудови системи стратегічної інформації, які б об’єднували комп'ютерні системи підприємств і установ, персональні комп'ютери із загальнодоступними базами даних і знань. Необхідно радикально перебудувати систему управління інноваційними процесами, зокрема сприяти встановленню горизонтальних зв'язків між НДДКР, виробництвом і торгівлею з орієнтацією всіх трьох ланок на потреби споживачів, підготувати управлінські кадри та змінити структуру управління з орієнтацією на кінцеві результати, ліквідувати більшість галузевих міністерств. При проведенні структурної політики слід забезпечити раціональний рівень зайнятості, задоволення основних потреб населення в товарах широкого вжитку, стабілізацію та наступне зростання інвестиційної діяльності.

4. Аграрна реформа і створення ефективного продовольчого комплексу. Стабілізація в сільському господарстві – первинна ланка реформ, яка забезпечує рівновагу на споживчому ринку. Еволюційний процес аграрних перетворень, орієнтація реформ на людину, її інтереси, потреби усвідомлення того, що ринковий механізм в аграрному секторі має найбільше обмежень (об'єктивних і суб'єктивних), не є саморегульованим. Тому державне регулювання в цьому секторі надзвичайно необхідне. Відповідно до процесу поступового перерозподілу землі для створення трьох типів власності: 1) суспільної, 2) колективної, 3) приватної в сільському господарстві повинні функціонувати державні й муніципальні підприємства (суспільний тип власності), колективні сільськогосподарські підприємства, кооперативні, акціонерні, пайові економічні товариства, орендні підприємства (колективний тип власності), селянські (фермерські) господарства (приватний тип власності). Переважаючим типом має стати колективна власність і насамперед кооперативна форма власності. Для її створення необхідно здійснити добровільне паювання основних і оборотних засобів колгоспів і радгоспів та видати на них трудові акції з правом успадкування. Водночас крупні рентабельні колгоспи і радгоспи можуть залишитися колективними господарями у формі акціонерних товариств і спілок. Реформа відносин власності повинна здійснюватися під контролем держави. Необхідно провести структурну перебудову сільського господарства. В галузях АПК слід поступово домогтися оптимального співвідношення між першою (галузі, в яких виробляються засоби виробництва для сільського господарства), другою (саме сільське господарство) і третьою (зберігання, переробка і збут сільськогосподарської продукції) сферами сільського господарства 10-12%:40-45%:48-50%. У середині 90-х XX ст. це співвідношення в Україні становило 22-23%:63-64%:12-13%. Державне регулювання аграрного сектора передбачає: а) державний контроль за цінами на основні види продовольства, обсяги їх поставок, а також створення необхідних запасів, б) прямі державні субсидії для стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції, в) непряме державне регулювання за допомогою економічних важелів (податків, відсоткових ставок тощо), г) систему державного протекціонізму. Держава повинна запобігти «ножицям цін», встановити жорсткий контроль за паритетом цін з оперативною їх індексацією на сільськогосподарську продукцію. Слід підготувати матеріальні умови (усунення найгостріших диспропорцій в економіці, встановити державний контроль за сукупними втратами і грошовою масою) для поступової і часткової лібералізації цін та заробітної плати. Доцільно, щоб у процесі реформи ціни на сільськогосподарську продукцію випереджали темпи зростання цін на продукцію добувних та обробних галузей промисловості, що сприятиме певному усуненню диспропорцій у ціновій політиці, які мали місце в попередні десятиліття. Необхідно сприяти розвитку сільських промислів і місцевої промисловості.

5. Економічна конверсія виробництва ВПК в економіці України в 1991 становив приблизно 30% ВПК колишнього СРСР, тому широкомасштабна конверсія є важливою умовою оновлення соціально-економічної системи, зниження темпів інфляції, створення ефективного господарства. Економічна конверсія означає широкомасштабну системну диверсифікацію виробництва за збереження певної частки ВПК для потреб обороноздатності країни на рівні розумної достатності та експорту певної частини виробленої зброї, своєчасну (приблизно за 2 роки до початку конверсії) підготовку планів перепрофілювання підприємств, що дає змогу підготувати до випуску нові види виробів, перепідготувати кадри, укласти договори на поставку сировини, комплектуючих виробів і на реалізацію продукції. Держава виконує роль координатора конверсійних процесів, створює належну нормативну базу, забезпечує відповідне фінансування. Необхідна максимальна технологічна сумісність нових виробів з випуском продукції військового призначення, що дасть можливість виготовляти новітні технології подвійного призначення. Поступова, продиктована соціально-економічними умовами фізична конверсія або ефективна соціально-ринкова конверсія, тобто перепрофілювання оборонних підприємств з випуску військової продукції на випуск цивільної, яка була б конкурентоспроможною на світових ринках, з використанням передових досягнень науки і техніки та орієнтацією на участь у міжнародному поділі праці передбачає максимальне забезпечення виробничого й технологічного профілю оборонних підприємств. Паралельно з такою переорієнтацією здійснюється трансформація частки державної власності в колективну форму власності. Доцільно створювати спільні з іноземним капіталом змішані компанії. Для виходу таких підприємств на світові ринки необхідна всебічна підтримка держави через механізм надання податкових, кредитних пільг, запровадження певних протекціоністських бар'єрів.

6. Зовнішньоекономічна діяльність. Обґрунтувати зовнішньоекономічну політику й створити комплексні програми залучення й раціонального використання економічної допомоги, розвивати міжнародну кооперацію, сприяти процесу проникнення вітчизняних товаровиробників на зовнішній ринок. Створити сучасну системну правову базу для зовнішньоекономічних відносин, здійснювати раціональне поєднання політики протекціонізму і лібералізації. Враховую чи високий рівень інтеграції економіки в колишньому СРСР (якщо в ЄС міждержавна торгівля становила до 14% ВВП, то в СРСР напередодні розпаду – 21%, в Україні – 27%), відсутність конкурентоспроможної продукції на світових ринках, значний дефіцит торгового балансу при переході на світові ціни тощо, першочерговою проблемою у зовнішньоекономічній діяльності є відновлення економічних зв'язків з країнами СНД з поступовою заміною нераціональних на економічно ефективні. За рахунок пріоритетного розвитку галузей, що визначають сучасний стан НТП, збільшувати обсяг виробництва конкурентоспроможності продукції. Здійснювати програму державного стимулювання експорту за допомогою податкової, кредитної, митної політики тощо. Доцільним є вступ України в рівноправні й справедливі економічні союзи. З часом слід домагатися поступового входження до ЄС. Участь в економічному союзі може прискорити ці процеси і позбавити Україну значної економічної і політичної залежності від транснаціональних структур та окремих розвинутих країн світу. Створення вільних економічних зон (торгових, митних, науково-технічних, або технопарків) за допомогою застосування експортно-імпортних митних, податкових кредитних пільг, урядових підтримок, формування відповідної нормативної бази. Проблеми формування, функціонування й розвитку таких зон повинні вирішувати обласні й зональні органи управління. Передача землі в оренду спільним підприємствам на тривалий період (від 25 до 50 років) із збереженням власності на землю за державою.

7. Соціальна політика. Сучасна держава, згідно зі статтею 25 Декларації прав людини, у процесі здійснення соціальної політики повинна забезпечити такий рівень життя, який би задовольняв потреби людей у їжі, одязі, медичному обслуговуванні, необхідних для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї і гарантувати право на соціальне забезпечення у разі безробіття, хвороби, інвалідності, старості, овдовіння та інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин. Здійснення такої політики – обов'язкова умова стабільного економічного зростання країни, соціальної та політичної стабільності. Соціальну політику мають здійснювати держава, місцеві органи влади, підприємства, організації. Щодо всіх членів суспільства держава та інші суб'єкти соціальної політики повинні запровадити систему ефективної зайнятості, здобуття освіти, підготовки перекваліфікації та працевлаштування кадрів для надання можливості кожній людині знайти застосування своїм здібностям у певній сфері діяльності, рівень заробітної плати, пенсій узгодити з результатами та якістю праці, освіти, кваліфікації працівників, регулювати доходи й особисте споживання населення, а також рівень диференціації в доходах згідно з принципами справедливості через механізм оподаткування, забезпечення високої професіональної та соціальної мобільності, економічної ефективності, формування платоспроможного попиту, споживчого ринку в масштабі всього суспільства, встановлювати реальний рівень прожиткового мінімуму у вартісній і натуральній формах (споживчого кошика) і можливість за таку суму придбати необхідну кількість товарів і послуг. Мінімальна заробітна плата повинна бути не нижчою від прожиткового мінімуму, захищали інтереси споживача, сприяючи процесу створення споживчих організацій, широкого впровадження споживчого кредиту, здійснення антимонопольного регулювання, контролю держави за цінами й тарифами тощо Соціальну політику необхідно здійснювати щодо окремих груп населення (студентів, пенсіонерів, безробітних, інвалідів, одиноких та багатодітних матерів тощо). При цьому важливо, щоб пенси, стипендії, виплати у разі безробіття тощо були не нижчими від прожиткового мінімуму і своєчасно індексувалися залежно від зростання цін.

8. Національно-демократичне економічне планування, тобто запровадження нового типу планування народного господарства на середньотерміновий (5 років) і довготерміновий (на 10 і більше років) періоди, які конкретизуються в основному економічному законі держави – щорічному бюджеті. Саме планування має стати якісно іншим і характеризуватися такими найважливішими рисами: а) відмовою центру від планування більшості видів виготовлюваної продукції як за вартістю, так і в натуральному вираженні, залишення за ним лише тих завдань, які не можуть бути вирішені нижчестоящими структурними ланками (сфера єдиної наукової, промислової, структурної, інвестиційної, бюджетної, грошової, амортизаційної та ін. політики). Центр впливає на підприємства, компанії переважно економічними методами (відсоткова ставка, податкова, кредитна політика, надання пільг при впровадженні нової техніки тощо), правові важелі (законодавство про податки, нові норми амортизації, допустимі рівні забруднення навколишнього середовища тощо) повинні розроблятися науково обґрунтовано на тривалий (відносно тривалий) час, а їх реалізація – підкріплюватися за допомогою пільг, стимулів та інших економічних інструментів, б) переходом від переважно галузевого до територіального, комплексного управління економікою в органічному поєднанні економічного й соціального прогресу, в) цільові комплексні програми, межі та етапи яких визначаються їх спрямованістю і змістом, г) пріоритетність перспективного індикативного планування і одночасним використанням ринкових важелів саморегулювання економіки. Загалом державне регулювання повинно оптимально поєднуватися з ринковим саморегулюванням за переважання державного регулювання, що означає появу та розвиток регульованого ринку, ґ) у підготовці та прийнятті найважливіших рішень з централізованого управління економікою вирішальна роль має належати не виконавчим, а представницьким органам. Завдяки цьому планування підпорядковується спільним інтересам, стає демократичним, д) плани в державному секторі повинні мати імперативний характер.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.