Колоніальна політика
Колоніальна політика – завоювання й підкорення великими європейськими державами значних територій Америки, Африки та Азії. Багатства завойованих країн вивозили, а населення нещадно експлуатували. Це призвело до соціально-економічного та культурного відставання захоплених країн, а в окремих випадках – до повного або часткового винищення корінного населення. Однак залучення цих країн до системи світових економічних і політичних зв'язків прискорило процес первісного нагромадження капіталу в Європі й Північній Америці, що сприяло розширенню товарно-грошових відносин і утворенню світового ринку. У цей час виникли великі торговельні компанії, які монополізували зв'язки з колоніями, розвивалася система державного кредитування. У XVIII-XX ст. колонії використовувалися як ринки збуту європейських товарів, пізніше – як джерело сировини. В останній третині XIX ст. з переростанням домонополістичного капіталу в монополістичний роль колоній значно зросла, що було пов'язано з виникненням монополій і боротьбою між ними за джерела сировини га нові колонії. Колоніальна політика повинна була забезпечити умови для монопольного володіння ринками збуту, джерелами сировини, сферою вкладання капіталу.
На початок XX ст. територіальний поділ світу було завершено, почалася збройна боротьба за його переділ. Першими війну розв'язали США (Американо-іспанська війна 1898). Боротьба за переділ колоній стала однією з причин Першої світової війни 1914-18. Колоніальна політика, з одного боку, гальмувала соціальний та економічний розвиток колоніальних і залежних країн, водночас монополії сприяли розвитку промисловості із загостренням суперечностей між національно-патріотичними силами в колоніях і метрополіями виник національно-визвольний рух, що спричинив кризу колоніальної системи. Однак до Другої світової війни метрополії зберігали, а подекуди навіть розширювали свої колоніальні володіння (Японія). Після розгрому німецького й італійського фашизму та японського мілітаризму докорінно змінилася міжнародна ситуація і створилися сприятливі умови для розгортання й поглиблення національно-визвольного руху. Почався розпад колоніальної системи, і на карті світу з'явилося 130 нових держав, в яких проживало понад 2,2 млрд. осіб. Виникли т. зв. країни, що розвиваються, – молоді політичне незалежні держави Азії, Африки, Латинської Америки, які здобули державний суверенітет після Другої світової війни. В Азії до них належить 39 країн, на Африканському континенті – всі, крім ПАР, у Латинській Америці – 39 країн (17 здобули державну незалежність після Другої світової війни), в Океанії – 9 країн. У країнах, що розвиваються, проживає більш як половина населення Землі, на них припадає понад 60% території держав земної кулі. Сучасне поняття «країни, що розвиваються», на відміну від традиційного, більш містке. Одним із головних критеріїв його визначення є рівень розвитку товарно-грошових відносин загалом і ринкової економіки зокрема країни, що розвиваються, в традиційному їх тлумаченні мають спільні економічні риси й посідають особливе місце у світовому господарстві. По-перше, вони виникли на території світового господарства ринкового типу, по-друге, в переважній більшості з них товарні форми господарювання були нерозвинуті, низьким був і розвиток продуктивних сил. В економіці значної кількості цих країн переважало відстале сільське господарство, гіпертрофований розвиток експортного сектора, не було сформовано національного господарського комплексу, існувала соціально-економічна відсталість, що виявлялося у специфічній багатоукладності зі спотвореними формами господарювання. Розпад колоніальних імперій ліквідував пряме політичне господарювання метрополій. Однак вони взяли на озброєння нові методи економічного і політичного господарювання, зокрема вивезення капіталу, «ножиці цін». Тому розрив у рівні економічного розвитку між метрополіями і країнами, що розвиваються, зростає, виникають нові форми їх підкорення колишніми метрополіями, що знаходить свій вияв у зростанні зовнішньої заборгованості, збільшенні втрат від нерівноправних економічних зв'язків.
Формування Третього світу в середині XX ст. визначило становлення нового типу взаємовідносин індустріальних країн із колишніми колоніями. У 70-ті тривав активний пошук оптимальних шляхів трансформації Третього світу (країни, що розвиваються, пройшли вже значний шлях політичного і соціально-економічного розвитку). На міжнародній арені значно зріс їх політичний авторитет. Однак завоювання політичної незалежності й ліквідація колоніальних режимів ще не означає припинення експлуатації з боку метрополій та іноземного втручання у внутрішні справи. В перші роки після краху колоніальної системи колишні метрополії прагнули зберегти країни, що звільнилися, як аграрно-сировинні додатки, а відтак перетворити їх на інтегровану частку капіталістичного господарства, в якій головну роль відіграє приватний капітал. У країни, що розвиваються, розвинуті країни переводять працемісткі, «брудні» галузі виробництва, активізують свою участь у розвитку оборонної промисловості. Водночас в цих країнах розвивається економіка, відбувається індустріалізація, певною мірою вирішується така складна проблема, як зайнятість населення тощо. Проте відстала соціально-економічна структура цих країн гальмує прискорення внутрішнього нагромадження, розширення його джерел, змушує вдаватися до залучення зовнішніх фінансових ресурсів. Зазначені соціально-економічні ознаки дають змогу визначити параметри такої специфічної групи, як країни, що розвиваються. Деякі з цих країн перебувають на початковому етапі доіндустріального суспільства, інші наближаються до індустріальних країн. Кількість найменш розвинутих країн у 1970 становила 24, наприкінці 90-х – 48. Для більшості з них характерний низький рівень продуктивних сил, архаїчна структура економіки, збереження різнобічних докапіталістичних відносин. Господарство країн, що розвиваються, базується на багатоукладній основі. Переважна більшість їх – аграрні країни, в яких домінують патріархальні, натуральні відносини їх еволюція до дрібнотоварного укладу відбувається дуже повільно. Серед них найбідніша 41 країна з населенням 440 млн. осіб. В країнах, що розвиваються, економіка незначною мірою працює на людину. У багатьох із них економічні реформи здійснюються неефективно, внаслідок чого тут поки що існує лише псевдоринок (або вузький рийок для багатого прошарку). Перехідний період затягується, поглиблюється диференціація в суспільстві, зростає інфляція, гегемонія сировинних галузей, деіндустріалізація тощо. Африка – континент, де проживає понад 11% населення Землі і зосереджено приблизно 5% світового виробництва. Тут більшість найбідніших держав планети (32 із 52 країн регіону належать до групи «найменш розвинутих країн світу»), їх становище вкрай тяжке. Дохід на душу населення тут скорочується щороку в середньому на 1%; загальне зниження ВВП на душу населення – 15%, річний продукт на душу населення – 60 дол., голодна смерть загрожує 20 млн. африканцям ВВП у країнах, що розвиваються, – 300 дол. на душу населення, а в розвинутих країнах світу – понад 5000. Щоправда, середньорічний темп зростання у перших збільшується приблизно на 7%, а в других – на 4%. Проте загалом країни, що розвиваються, перебувають у кризовому стані. Майже до кінця XX ст. існувала група країн (понад 20), що обрала командно-адміністративний шлях розвитку .Більшість країн орієнтувалися на ринкові системи господарства. Серед них виділилися нові індустріальні країни (НІК), які за багатьма показниками наблизилися до розвинутих держав і навіть випередили окремі з них; вони розвиваються найдинамічніше. Так, ВНП у Південній Кореї збільшився за останні 30 років у 134 рази, щорічні темпи економічного зростання становили 8,6%, обсяг ВНП у перерахунку на душу населення зріс з 6 767 дол. у 1992 до 10190 дол. у 1996, а дохід на душу населення становить понад 5000 дол. на рік. На Тайвані ВНП зі 137 млрд. дол. зріс до 215 (посідає 25-те місце в світі, у банках має понад 10 млрд. дол. – друге місце в світі після Японії, 14-те місце в світі з торгівлі). У другій половиш 80-х XX ст. у НІК значно збільшилася заробітна плата, різко підвищилися курси національних валют щодо долара США. Це зменшило порівняльні переваги цієї групи країн у виробництві працемістких товарів, зумовило нові структурні зрушення в їх економіці. Здійснюються жорсткий контроль за експортом стратегічної сировини, вибіркова протекціоністська політика, перехід до світових цін. Динамічний розвиток став постійним явищем у світовій економіці. За відносно короткий час азіатські країни, динамічно розвиваючись, створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії, значно збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце в міжнародному поділі праці. У середньо- та найменш розвинутих, де підприємницькі уклади у зародковому стані, переважають нетоварні й дрібнотоварні уклади. існує також група країн, в основу економічної політики яких покладено концепції релігійного фундаменталізму, зокрема ісламського (Іран, Бангладеш, певною мірою Саудівська Аравія тощо). Наприкінці XX ст. на піднесенні перебував потужний Азіатсько-Тихоокеанський регіон, який претендує на другий світовий центр. інші країни запізнюються з модернізацією, важко долають суперечності незбалансованого ін-дустріалізму, намагаючись адаптуватися до змін на світовому ринку (Латинська Америка), чи живуть за рахунок сировинних ресурсів (арабські країни). Ключову роль у розвитку країн Третього світу відіграли транснаціональні корпорації (ТНК), зокрема й корпорації молодих індустріальних держав, таких як Таїланд, Південна Корея, Сінгапур. У країнах, що розвиваються, на початку 90-х XX ст. налічувалося понад 30 ТНК. Однією з нових тенденцій, що характеризують еволюцію ТНК у цих країнах, є зростання з кінця 80-х кількості спільних підприємств (з переважаючою часткою іноземного капіталу). Транснаціональні концерни укладають з країнами, що розвиваються, угоди про надання технічних, інженерно-консультаційних, управлінських послуг, виконання будівельних робіт, видобуток сировини тощо. Підприємства ТНК характеризуються переважно високою продуктивністю праці, прибутковістю. Значна частина цих прибутків реінвестується в економіку країн, у які вивозиться капітал ТНК. Так, в азіатських НІК 3/4 прибутків ТНК знову залучаються у процес відтворення. 90-ті XX ст. засвідчили, що окремі негативні наслідки операцій ТНК на периферії світового господарства виявляються виразніше, ніж у центрі (зокрема екологічні). Водночас деякі країни, що розвиваються, набули досвіду взаємовідносин з ТНК, зуміли використати їх потенціал, прискорити свій економічний розвиток. Навпаки, країни, що розвиваються, які не стали місцем розташування ТНК, відчувають дедалі гостріший дефіцит капіталів, технологій, виробничого досвіду, що значно уповільнює їхній розвиток. У 90-х регіон азіатських країн, що розвиваються, став пріоритетною зоною діяльності ТНК, про що свідчать економічні успіхи НІК. Однією з особливостей операцій ТНК у другій половині 80-х був значний інвестиційний бум – різке збільшення вивезення прямих іноземних інвестицій їх щорічний обсяг у 1985–90 зріс порівняно з першою половиною десятиліття у 2,5 рази, а середні темпи приросту збільшилися в 13 разів. Зростаюча необхідність використання інвестицій ТНК пов'язана з тим, що вони не лише забезпечують зовнішнє фінансування розвитку національної економіки, а й залучають "ноу-хау", маркетинг і канали реалізації, управлінський досвід, можливості навчання персоналу, підвищуючи таким чином конкурентоспроможність експортних галузей економіки. іноземні інвестиції забезпечують також найефективнішу комбінацію довготермінового фінансування, технології, управлінського і ринкового досвіду. Країни, що розвиваються, є традиційно важливими для вивезення капіталу ТНК. Але в 60–70-ті їх питома вага в загальному надходженні прямих іноземних інвестицій зменшувалася, однак з другої половини 80-х склалася нова ситуація в структурі вивезення капіталу, і його частка в країнах, що розвиваються, суттєво збільшилася. Приплив іноземних інвестицій у країни Третього світу залежить від змін економічного циклу. В цих країнах відбувалися синхронні коливання припливу інвестицій ТНК. Капітал ТНК спрямовується в найдинамічніші економіки та регіони (НІК Азії та окремі країни Латинської Америки). У 80-ті існувала тенденція до посилення інвестиційних взаємозв'язків окремих груп країн Третього світу зі США, Японією, Західною Європою. Зростанню торгівлі сприяють передові технологи, міграція робочої сили та фінансових ресурсів, курс на максимальне залучення іноземних інвестицій у країни, що розвиваються ТНК справляють двоїстий вплив на процес капіталоутворення в азіатських НІК. Позитивний вплив виявляється не лише щодо величини мобілізованих нами фінансових ресурсів а й щодо їх ролі в реальному виробничому нагромадженні у процесі зміни структури капіталоутворення. ТНК впливають на формування в країнах, що розвиваються, "людського капіталу". Зокрема, найдинамічніший розвиток людських ресурсів відбувається в країнах, які активно залучали ТНК, тобто операції ТНК дедалі частіше супроводжуються переданням управлінських, ринкових професійних знань. Важливими рисами еволюції сучасних стратегій економічного зростання в країнах, що розвиваються, є посилення ролі ринкових механізмів, курс на структурні зрушення в економіці, перехід від імпортозаміщення до експортно-орієнтованої моделі індустріалізації, значної лібералізації зовнішньоекономічної політики. Перехід ТНК до створення єдиних систем інтегрованого виробництва призводить до значного посилення взаємозалежності розвинутих країн з капіталістичним укладом країн, що розвиваються, появи її нових форм і напрямів. Акцент на функціонуванні капіталістичних відносин виявляється у реформі державного сектора і бюджетно-фінансової сфери, відмові від економічного планування, проведенні широкої приватизації інтеграція у світове господарство на основі залучення до комплексів. ТНК розглядається більшістю країн як прогресивний процес динамізації економічного зростання. Сучасний характер міжнародних економічних відносин (МЕВ) відображає розвиток світових економічних зв'язків. Міжнародний семінар у Каїрі (травень 1991) було присвячено обговоренню нової стратеги МЕВ країн, що розвиваються, і розвинутих держав у межах розподіленої відповідальності.
На четвертій спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН (1974) країни, що розвиваються, висунули програму нового міжнародного економічного порядку (НМЕП). На основі політичного регулювання світових господарських зв'язків на міждержавному рівні передбачалося встановлення економічно обґрунтованого співвідношення цін на сировину, продовольчі товари, непродовольчі вироби, упорядкування валютно-фінансових відносин тощо, спрямовані проти панівного становища транснаціонального капіталу в системі МЕВ. З кінця 70-х програма НМЕП набула статусу офіційної доктрини країн, що розвиваються. З середини 80-х розвиваються концепції і програми, створені системою міжнародної економічної безпеки. Водночас зростає зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, а щорічні їх втрати від нерівноправних зв'язків з розвинутими країнами становлять 50–100 млрд. дол. Проте модель НМЕП не позбавлена істотних недоліків:
- вона не може претендувати на роль всеохоплюючої концепції кардинальної перебудови світогосподарських зв'язків, оскільки ставить за мету забезпечення інтересів передусім країн, що розвиваються, сектори міжнародного економічного спілкування, що безпосередньо не зачіпають ці країни, не входять до програми НМЕП,
- саме тлумачення потреб країн, що розвиваються, здебільшого однобічне, випливає з надмірного перебільшення ролі зовнішніх факторів і відповідної недооцінки важливості власних зусиль найменш розвинутих країн,
- основні вимоги НМЕП передбачають створення сприятливого, пільгового зовнішньоекономічного режиму тільки для країн, що розвиваються, за рахунок розвинутих країн (вимоги перерозподілу на користь бідних країн частини національного доходу багатих країн, тези про зовнішньоторговельні та фінансові пільги, заклик до стабілізації цін на сировину яку вивозять країни, що розвиваються, на вигідному для них рівні тощо),
- програма НМЕП непослідовна, не охоплює соціально-економічних аспектів світової господарської системи, а передбачає її реорганізацію фактично на принципах, на яких побудовані сучасні системи.
Заклики до встановлення НМЕП залишилися на порядку денному, однак постає питання реалістичної переоцінки перспектив руху за НМЕП і альтернативних гасел перебудови світових господарських ресурсів. Монровійська стратегія розвитку та Лагоський план передбачають зміцнення між африканської економічної кооперації, становлення системи базових виробництв, використання можливостей державного сектора га національне регулювання. Низка країн континенту приєдналася до комплексної системи макроекономічних реформ, запропонованих МБРІ і МВФ, що складається з програм фінансово-економічної стабілізації та структурної перебудови національних економік в інтересах схем, що діють у світовому поділі праці. Зависокого рівня інтернаціоналізації господарського життя й поглиблення економічної інтеграції почалося створення транснаціональних банків та їх об'єднань, центром яких став Сінгапур.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.