Клас

Клас – великі спільноти людей, які посідають відповідне місце в економічній, соціальній, політичній, правовій, ідеологічній та інших підсистемах суспільних відносин. Місце класів в економічній системі визначає її структура, зокрема такі її елементи, як продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини (економічна власність) і господарський механізм.

Поява класів зумовлена виникненням приватної власності на засоби виробництва (з розпадом первіснообщинного ладу), виробництвом додаткового продукту. Зокрема, виникнення землеробства і скотарства супроводжується виготовленням нових засобів праці, що дає змогу стабільно виробляти додатковий продукт. З переходом до моногамної сім'ї відбувається поступове відносне відокремлення її у межах общини, і общинна власність доповнюється особистою. Відтоді посилюється індивідуальний характер виробництва і послаблюється колективний. З виготовленням мідних, бронзових і залізних знарядь пращ та закріпленням територіальних обов'язків між сім'ями виникає землеробська община, з'являється приватна власність, що поєднується з суспільною, а парцелярне виробництво – з колективним. із зростанням частки індивідуальної, приватної праці збільшується і частка рухомого майна окремих членів общини, посилюється майнова нерівність, поступово виникають класи і держава. Якщо на ранніх етапах існування первіснообщинного ладу характерним було спільне регулювання общинного процесу споживання, то на пізніх етапах його здійснює верхівка общини, яка надалі персоніфікує власність на засоби виробництва. За рабовласницького способу виробництва з відокремленням ремісництва від сільського господарства, поглибленням поділу праці в ремісничих містах з'являються купці-професіонали, класи купців, лихварський капітал. Це означає третій великий суспільний поділ праці – відокремлення торгівлі від виробництва і виділення класу купців. Водночас виникає клас рабовласників. Основним об'єктом привласнення у Давній Греції (країні класичного рабства) були раби, їх праця була вирішальною. В Афінах, наприклад, у IV ст. до н. е. налічувалося майже 65 тис. рабів і 90 тис. вільних. Основною формою рабовласницького господарства була вілла – маєток земельною площею до 100 га, в якому працювали раби. У латифундіях використовувалася праця великої кількості рабів. Частина людей із класу вільних потрапляла у боргове рабство через несплату великого лихварського відсотка (від 6 до 48%) за позичене у земельних аристократів зерно, худобу. Крім того, дрібні власники – селяни, не витримавши конкуренції дешевої рабської праці, йшли в міста й поповнювали свиту багатіїв, перетворювалися на пауперів. З часом відсутність у рабів стимулів до праці, зростання цін на них зробили латифундії нерентабельними. Вибухали повстання рабів. Власники латифундій звільняли рабів, наділяли їх невеликим майном, за що отримували своєрідний оброк, а латифундії дробилися на парцели (невеликі ділянки), які здавали в оренду землеробам (колонам). Колонат поступово перетворювався на феодальне землеволодіння За феодалізму основними класами були феодали і селяни-кріпаки, а відносини експлуатації втілювалися в існуванні панщини (відробіткової ренти). Кілька днів на тиждень селяни зі своїм знаряддям і тягловою силою змушені були працювати на полі феодала. В Англії у XII ст. вілани (члени сільської общини) відробляли на полі феодала 3-4 дні на тиждень. Водночас відбувалося одержавлення землі – захоплення королями громадської землі, лісів, поступово ліквідовувалось общинне землеволодіння. Ці землі розподілялися між дружинниками і придворною знаттю. У Франції (класичній країні феодалізму) запроваджено було таку форму землеволодіння, як бенефіцій, за якої земля надавалася у пожиттєве користування. Згодом вона перетворилася на спадкове землеволодіння – лен, або феод. Крім відробіткової ренти, селяни виконували інші повинності будували палаци і дороги, утримували військові загони та ін. Така данина була основною формою експлуатації селян у період раннього феодалізму в Україні. Пізніше данина перетворилася на відробну форму феодальної ренти. Поступово ліквідувалося право переходу селян до іншого феодала. На підкорених Польщею українських землях селянин, крім тою, не мав права розпоряджатися своїм майном, шляхтич на власний розсуд міг позбавити його життя. Таким чином селяни потрапляли в особисту, поземельну і судово-адміністративну залежність. На підкорених Польщею українських землях у XVI ст. селяни поступово втратили свої права на землю, інтенсивно розвивалося фільварково-панщинне господарство. На більші фільварки мали по 400–600 га землі. На Поділлі панщина з одного селянського господарства доходила до 2-3 днів на тиждень. За часів Хмельниччини та Гетьманщини зростало старшинське землеволодіння, власниками великих латифундій були гетьмани (і Мазепа мав 1965 дворів, і Скоропадський – 19 882). Наприкінці XVIII ст. налічувалося до 130 тис українських дворян, 130 поміщиків мали понад 250 тис кріпаків. У Росії на початку XVII ст. поміщикам належало 73% кріпаків. У Франції 80% сінокосів та пасовищ були власністю дворян, третина належала державі. Селяни перебували під гнітом дворянства, короля та церкви виконували грошові й натуральні повинності, платили данину церкві га податки державі, яка володіла великими масивами земель монетним двором майстернями з виготовлення зброї, тканин, предметів розкошів тощо. Феодальна власність з часом перетворилася на гальмо розвитку продуктивних сил. Так, відробна форма ренти знищувала у селян будь-які стимули до праці. Цехи намагалися зберегти дрібне виробництво, впроваджували зрівнялівку, боролися з винахідниками. Боротьба селян набувала дедалі гостріших форм. Тому у XIII ст. у Франції та інших країнах Європи починається процес викупу селян з феодальної залежності. У Франції та Англії панщину було скасовано в XIV–XV ст., в Україні у Галичині – в 1848, на решту її території – в 1861. Клас капіталістів і найманих працівників формується у процесі первісного нагромадження капіталу, змістом якого було відокремлення працівників від засобів виробництва й створеного продукту. Цьому сприяла політика держави. Так, прийняття в Англії законів про обгороджування призвело до того, що у XVIII ст. приблизно 1,5 млн. селян не мали землі, а кількість найманих робітників у 70-ті у фермерських господарствах досягла 1 млн. У Німеччині в цей період більшість селян також перетворилася на наймитів із наділом. У Росії питома вага найманих робітників наприкінці XVIII ст. становила усього 3% від загальної кількості працездатного населення і швидко зросла після скасування кріпосного права. На кінець XIX ст. налічувалося майже 10 млн. найманих робітників. Якщо у попередніх експлуататорських формаціях класи формувалися здебільшого залежно від їх відношення до землі (як основного засобу виробництва), то за капіталізму (на нижчій його стадії) вони утворюються і розвиваються насамперед щодо їх відношення до знарядь праці, власності на фабрики і заводи, створеного продукту. Це дало підставу М. Тугану-Барановському говорити про класи, що отримують трудові доходи, але експлуатуються нетрудящими класами. З виникненням і розвитком акціонерної власності, існуванням кожної великої і навіть середньої компанії у формі акціонерних товариств основним видом власності стають цінні папери. Так, за даними американських економістів К. Макконелла і С. Брю, у 1983 10% сімей володіли 72% усіх акцій, 86% неоподаткованих облігацій і 50% всього нерухомого майна. Комплексна характеристика класів передбачає з'ясування їх місця в кожній із складових, або підсистем, цілісної економічної системи їх місце в межах продуктивних сил визначається насамперед роллю класів у процесі праці, оскільки відношення людина–природа у процесі пращ є змістом продуктивних сил. Основні елементи продуктивних сил – засоби і предмети праці, людина, використовувані людьми сили природи, форми і методи організації праці, наука та інформація. Тому для відтворення кожної з них необхідні своєрідний вид праці, освіти й кваліфікації працівників, специфічні знаряддя праці тощо. Відтворення людини здійснюється в процесі праці у сфері освіти, охорони здоров'я, в сім'ї тощо. Більшість видів праці в розвинутих країнах світу з відтворення всієї сукупності продуктивних сил здійснюють класи найманих працівників, які не володіють засобами виробництва, інтелектуальною власністю тощо. Клас капіталістів монополізував переважно підприємницьку і управлінську діяльність. Оскільки до цього класу належить насамперед дрібна, середня і велика буржуазія, то управлінською діяльністю на підприємствах, в організаціях і установах зайняті переважно дрібні та середні верстви панівного класу, з-поміж яких виділяють відповідні ланки (вищу, середню і нижчу) управлінського персоналу, або менеджерів. У США налічується до 20 млн. підприємств, переважна частина яких належить до дрібнотоварної та дрібнокапіталістичної власності. На підприємствах дрібнотоварної форми власності (в дрібних фермерських господарствах, торговельних організаціях, ремісничих майстернях та ін.) їхні власники поєднують фізичну і управлінську діяльність. Але, не наймаючи робочої сили, вони не стають капіталістами. Перехідна форма (між дрібнотоварною і дрібнокапіталістичною формами власності) – власність підприємців, які наймають кількох працівників, але створеного ними додаткового продукту недостатньо щоб самому не працювати. Вони працюють разом з найманими робітниками або службовцями. У середніх та великих компаніях, в організаціях і установах управлінською працею зайняті переважно менеджери різних ланок. У США їх приблизно 12,5 млн., до 10 тис. з яких є крупними менеджерами і за наявністю в руках певних важелів влади, рівнем доходів, способом життя тощо вони належать до вищих верств класу капіталістів – монополістичної буржуазії. Особливістю останніх десятиліть XX ст. у розвинутих країнах світу стало часткове залучення до процесу управління осіб найманої праці здебільшого в межах функцій нижньої ланки менеджерів, коли автономній бригаді надається право контролю за якістю продукції, розподілом заробітної плати тощо. Щодо розумової праці, яка в докапіталістичних експлуататорських формаціях була прерогативою панівних класів, то в умовах НТР наймані працівники з середньою і особливо вищою освітою та кваліфікацією зайняті переважно розумовою працею. Місце класів у техніко-економічних відносинах (спеціалізації, кооперуванні, комбінуванні виробництва, його концентрації, обміну діяльністю між людьми тощо), тобто значною мірою у суспільному поділі пращ (в загальній, особливій і одиничній формах), визначається насамперед їх роллю і місцем у системі продуктивних сил. Клас капіталістів є організатором, координатором таких відносин, здійснює особливий вид управлінської праці з налагодження відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації, обміну діяльністю між людьми тощо, а клас найманих працівників, виконуючи свої професійні обов'язки на підприємствах, в організаціях і установах, втілює їх у життя. Місце класів у виробничих відносинах, або відносинах економічної власності, визначається наявністю чи відсутністю власності класів на кожний з елементів продуктивних сил – засоби виробництва, робочу силу, науку, інформацію тощо. Крім того, важливу роль у з'ясуванні цієї проблеми відіграє сама сфера реалізації цієї власності – безпосереднє виробництво, розподіл, обмін чи споживання. Клас капіталістів є власником усіх елементів системи продуктивних сил, крім робочої сили, власник якої – клас найманих працівників. Залежно від того, скільки елементів цієї системи і якою мірою привласнює відповідний прошарок класу капіталістів, формується їх статус як вищої, середньої або нижчої ланки панівного класу. Так, у США 100 наймогутніших американських корпорацій сконцентрували у своїх руках майже 80% загальних втрат на наукові дослідження, і вони є власниками основної маси інтелектуальної власності у формі патентів, ліцензій, «ноу-хау». Такі компанії монополізують процес привласнення найбільш кваліфікованої й складної робочої сили, передової техніки і технологи, впровадження передових форм і методів організації виробництва, а їх власники належать до вищих ешелонів класу капіталістів. Серед майже 20 млн. підприємств у США наймогутнішими є 0,003% компаній. У середині 90-х XX ст. на них припадала більш як половина всього промислового виробництва. Кожна з цих компаній, як і інші великі та середні компанії, існує у формі акціонерних товариств відкритого типу. Тому додатковим критерієм могутності компаній є котирування їх акцій на найбільшій у країні Нью-Йоркській фондовій біржі. В цей період до 1800 наймогутніших корпорацій Америки котирували свої акції на цій фондовій біржі, де зосереджено приблизно 90% від загальної кількості випущених в обіг акцій. У США майже 50 млн. акціонерів, тобто власниками акцій є значна частина найманих працівників. Межею, яка відділяє дрібних акціонерів – співвласників підприємств від дрібних акціонерів – часткових співвласників, є привласнення частковими співвласниками дивідендів, що становлять 7–10% величини їх щорічного доходу. Такі акціонери, крім привласнення необхідного продукту, привласнюють і частину створеного ними додаткового продукту у формі прибутку але таке привласнення здійснюється через сферу розподілу. Ця обставина і той факт, що вони привласнюють незначну частку акціонерної власності, створеної ними основної маси додаткового продукту, не дає підстав відносити їх до нижчих верств класу капіталістів. Вони займають проміжне становище між верхніми верствами класу найманих працінників і нижчими верствами класу капіталістів, як і висококваліфіковані наймані працівники у соціальній структурі розвинутих країн, що працюють у сфері інформації, науки. Одна з принципово нових важливих рис зазначених об'єктів власності (оскільки вони є новітніми елементами продуктивних сил в умовах розгортання сучасного етапу НТР) – та, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час бути власністю окремої фірми, компанії. Крім того, їх носіями не лише з погляду техніко-економічних, а й соціально-економічних відносин певною мірою стають особи найманої праці. Зростають можливість і необхідність широкої персоніфікації таких об'єктів, що зумовлює й певне розширення суб'єктів привласнення. Так, з розгортанням інформаційної революції зростає інформатизація праці, її учасниками є численні найкваліфікованіші працівники, які стають носіями нового об'єкта привласнення інформацію через її специфіку неможливо так само відокремлювати (в соціально-економічному аспекті) від найманих працівників, як засоби виробництва. Тому навіть у неробочий час вони значною мірою залишаються носіями інформації, знають, як використати її в іншій компанії тощо, тобто певною мірою є співвласниками об'єкта привласнення. Це, зокрема, стосується інтелектуальної власності, що формується на основі якісно нової о елемента продуктивних сил – науки. Трьома основними видами такої власності є: 1) приватна або колективна, що закріплюється у вигляді патенту або ліцензії, 2) суспільна власність, що існує як сума знань га ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. За належного обміну інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства, 3) проміжна між ними інноваційна науково-технічна інформація її неможливо закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації виникає можливість створити продукцію у зміненому вигляді. Частина висококваліфікованих учених і фахівців, працюючи за наймом у науково-дослідних лабораторіях корпорацій, в університетах, можуть паралельно (у вільний від роботи час) займатися підприємницькою діяльністю, організовувати свою ризиковану, або венчурну, справу або працювати за контрактом у двох чи більше фірмах, або суміщати роботу за наймом (працювати у науковій лабораторії га викладати в університеті). Власник такої робочої сили, працюючи за наймом, може стати суб'єктом або приватної трудової власності (в індивідуальній, якщо сам організує венчурне підприємство, або в колективній формі, якщо у цьому беруть участь інші науковці й фахівці). Такий найманий працівник перетворюється на капіталіста, якщо при створенні венчурного підприємства наймає таку кількість додаткової робочої сили, використання якої дасть змогу привласнити необхідну для його утримання частку додаткового продукту. Це свідчить про певну рухомість граней між класом найманих працівників і класом капіталістів. Місце класів у такій підсистемі економічних відносин, як господарський механізм, визначається насамперед його структурою і функціями. До нього входять базисні та надбудовні елементи. Серед базисних виділяють механізм ринкового саморегулювання економіки і державного регулювання макроекономічних процесів. Крім того, господарський механізм існує на мікрорівні (окреме підприємство чи організація), макрорівні (все народне господарство країни) і мегарівні (окремі міжнародні економічні організації). На ринковий механізм саморегулювання економіки впливають лише великі монополістичні та олігополістичні структури через встановлення монопольно високих та монопольне низьких цін, застосування нечесних методів ведення конкурентної боротьби тощо. Це означає, що домінуючу роль у господарському механізмі відіграє велика монополістична буржуазія, яка впливає на державне регулювання, його форми й методи, через розробку законопроектів об'єднаннями підприємств (до якого входять насамперед власники найбільших капіталів) та їх поданням до урядових структур, підкуп чиновників державного апарату та ін. Такий вплив на макрорівневі ланки господарського механізму здійснюють політики, більшість яких – економічно панівний клас.

Отже, визначальними сучасними рисами класу є:

• їх місце в технологічному способі виробництва (тобто в системі продуктивних сил і техніко-економічних відносин у їх діалектичній єдності),
• місце й роль у системі економічної власності,
• місце та роль у господарському механізмі,
• місце й роль в організаційно-економічних відносинах.

Кожна з цих рис має конкретніші форми вияву, додаткові ознаки. Так, місце класів у технологічному способі виробництва конкретизується участю або неучастю в процесі праці, в управлінні виробництвом на підприємстві, місце класів в економічній власності – в таких рисах, як власність на:

• засоби виробництва,
• виготовлений продукт,
• робочу силу,
• патенти, ліцензії, «ноу-хау»,
• інформацію,
• форми і методи організації виробництва та використовувані людьми сили природи, а також в наявності або відсутності економічної влади (вирішення питання про розподіл прибутків, встановлення цін тощо).

Із усіх зазначених об'єктів власності наймані працівники мають власність лише на свою робочу силу, а наприкінці XX ст. – частково на інформацію, результати наукової діяльності та певну частину акцій. Клас капіталістів має власність на всі об'єкти власності (певні верстви – різною мірою), крім власності на робочу силу. Робочу силу як товар він купує на ринку і розпоряджається нею в процесі виробництва інтегральним показником власності класу капіталістів на всі об'єкти власності нині є власність на цінні папери. У соціальній структурі будь-якого суспільства (крім первіснообщинного) виділяють два основні класи (наприклад, раби і рабовласники) і неосновні класи, а також соціальні групи, верстви, прошарки. У розвинутих країнах світу уряди намагаються здійснювати політику соціального партнерства, тобто узгодження інтересів основних класів, залучаючи до вироблення соціальне економічної політики держави щодо рівня цін, заробітної плати, соціальних витрат держави представників союзу підприємців, профспілкових лідерів. Основи такої політики формувалися в 90-х і в Україні. Щодо соціальної структури українського суспільства, то в цей період у процесі первісного нагромадження капіталу відбувалося інтенсивне становлення класу капіталістів. Так, наприкінці 1994 0,03% населення України мали щомісячний дохід до 20 тис. дол., а наприкінці 90-х налічувалося майже 150 тис. мільйонерів. Водночас зростало зубожіння основної маси працездатного населення, яке, шукаючи ринків продажу своєї робочої сили, виїжджало на роботу до Росії, Польщі, Чехи, Словаччини і розвинутих країн світу (Німеччини, США та ін.). Клас найманих працівників (робітників і селян) існував і в колишньому СРСР. Власниками засобів виробництва та інших об'єктів власності фактично була верхівка партійного, державного і радянського апарату, профспілок, директори великих підприємств. Проте в той період різниця у доходах найманих працівників і власників засобів виробництва була значно меншою, доступнішими були система освіти, охорони здоров'я, відпочинку. У сучасній західній науковій літературі існування класу пов'язують з боротьбою за виживання людей у географічних умовах з іншими біологічними законами, з відмінностями у психології, ідеях, рівнях інтелектуального та морального розвитку людей, з об'єднанням відносно самостійних груп людей на основі розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціальних та політичних відносин. Проте такі характеристики виникнення та існування класу ігнорують вирішальну роль відносин економічної власності (на засоби виробництва, створений продукт та ін.) в їх формуванні та еволюції. Замість класів західні науковці проголошують існування «страт», ознаками яких є рід занять, розмір доходу, престиж, манери, смаки, навички тощо, і налічують 8 таких страт у розвинутих країнах світу. Між стратами існують відмінності, їм властива висока мобільність, що забезпечує перехід з однієї страти до іншої. Розрізняють мобільність вертикальну (за якої у сфері економіки простий робітник може стати мільйонером) та горизонтальну (за якої економічне становище людини не змінюється, але вона може перейти з одного місця роботи на інше). Такі твердження нехтують відносини власності на засоби виробництва, намагаються звести поодинокі явища (наприклад, перетворення найманого працівника на мільйонера) до загальних закономірностей, підмінюють другорядними ознаками (наприклад, престиж, манери тощо) основні, вирішальні та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.