Господарський механізм

Господарський механізм – система основних форм, методів і важелів використання економічних законів, вирішення суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини й узгодження її інтересів з інтересами колективу, класу, суспільства.

 

При з'ясуванні господарського механізму в економічній літературі існували такі основні погляди:

  • ототожнення господарського механізму з організаційно-економічними відносинами,
  • зведення господарського механізму до системи організації суспільного виробництва,
  • розгляд його як частини управління суспільством і соціально-економічними процесами,
  • ототожнення господарського механізму з системою управління суспільством,
  • зведення господарського механізму до системи управління економікою та до виробничих відносин, пов'язаних з безпосереднім виробництвом,
  • ототожнення господарського механізму з економічним механізмом.

Недоліками цих поглядів є, по-перше, відсутність системного підходу при визначенні економічного змісту господарського механізму, по-друге, теоретико-методологічна нечіткість при з'ясуванні основних його елементів, по-третє, відірваність визначень від реалій практики, по-четверте, відсутність чіткої характеристики. Господарський механізм та його еволюції в процесі розвитку економічної системи. Господарський механізм формується за взаємодії окремих ланок, сторін таких елементів економічної системи, як продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно-економічні та виробничі відносини (або відносини економічної власності). Наприклад, у системі виробничих відносин існує глибинна підсистема, пов'язана з відносинами власності на засоби виробництва в усіх сферах суспільного відтворення, і більш конкретна, що є формою їх вияву і пов'язана з відносинами власності (привласнення) на необхідний і додатковий продукт, або на результати праці. Отже, йдеться про такі форми реалізації відносин власності, як заробітна плата, прибуток (торговельний, підприємницький та ін.), податок тощо.

Оскільки в системі виробничих відносин розрізняють процес привласнення і процес управління цими відносинами, то до господарського механізму безпосередньо належить управлінський аспект власності, конкретні форми її реалізації. Такі ж дві підсистеми (глибинні й конкретні) існують у відносинах власності на засоби виробництва, робочу силу, науку та інші об'єкти економічної власності в різних сферах суспільного відтворення. Так, до конкретних форм управлінської власності на засоби виробництва у сфері безпосереднього виробництва належать витрати виробництва, собівартість, контроль за процесом праці тощо. У сфері обігу – оптові та роздрібні ціни на засоби виробництва, ціна на комплектуючі деталі тощо. У сфері розподілу – податки, заробітна плата, дивіденд, прибуток та ін. У сфері споживання (у даному разі виробничого) – коефіцієнт змінності техніки, амортизація тощо.

До господарського механізму безпосередньо входять конкретні управлінські форми виробничих відносин (економічної власності), на які свідомо можна впливати, регулювати на різних рівнях (фірми, міністерства, національному і навіть інтернаціональному). Другий елемент економічної системи – техніко-економічні відносини (відносини спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва та ін.) входять до господарського механізму повністю. З третього елемента економічної системи – продуктивних сил – до господарського механізму належать безпосередньо лише форми і методи організації виробництва, а інші (робоча сила, засоби праці, наука тощо) безпосередньо не належать. Але кожен із них характеризується численними конкретними параметрами, які є їх функціональними рисами. В робочій силі, наприклад, – це рівень освіти, кваліфікації, фізичний стан тощо. Впливаючи (через систему управління) на ці риси, досягають відповідності між окремими елементами продуктивних сил (рівнем кваліфікації працівників і відповідним рівнем розвитку техніки), відбувається їх взаємодія. Ці функціональні риси опосередковано входять до господарського механізму із організаційно-економічних відносин до господарського механізму належать механізм управління виробництвом (але не власністю), механізм проведення маркетингових досліджень, обмін досвідом та ін. Упродовж кількох століть, тобто часу становлення капіталістичного способу виробництва (початок XVI ст.), ядром господарського механізму були ринкові важелі регулювання економіки (механізм стихійного встановлення цін, коливання попиту та пропозиції, механізм вільної конкуренції тощо). Тому економічна система того періоду називалася ринковою. Такий механізм проіснував до кризи 1929-33. У цей період державі відводилася другорядна роль в економіці (організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов'язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд – доріг, мостів – та їх утримання в робочому стані). Але цей механізм призвів до утворення монополій, екологічної кризи, нерівномірного розвитку регіонів країни, періодичних криз надвиробництва (починаючи з 1825), різкої диференціації суспільства і його поляризації та інших соціально-економічних вад. Тому без широкомасштабного втручання держави економічна система більше існувати не могла. Першим із західних учених це визнав, усвідомив і обґрунтував англійський економіст Дж. Кейнс. На сучасному етапі господарський механізм формується в процесі оптимального поєднання державного регулювання і ринкових важелів саморегулювання економіки. Державне регулювання, у свою чергу, складається з адміністративних (прийняття декретів, розпоряджень, указів та ін.), правових (прийняття законів, законодавчих актів і норм) та економічних важелів (податкова, кредитно-фінансова, амортизаційна, регіональна політика, індикативне планування тощо).

Ядром господарського механізму є державне регулювання економіки. Тому сучасну економічну систему доцільно називати регульованим ринком або планомірно регульованою економікою. Така характеристика відображає еволюцію економічної системи переважно щодо технологічного способу виробництва. Зокрема, в ній відображений розвиток технологічного способу виробництва, заснованого на машинній, а значною мірою й на автоматизованій праці, переважання подетальної та поопераційної форм одиничного поділу праці на національному та інтернаціональному рівнях, планомірне формування попиту, планомірний і організований характер розвитку всіх типів компаній (малих, середніх, великих, а також гігантських ТНК) та ін. Внаслідок цього планомірність з тенденції, що розвивається і обмежена за капіталістичного способу виробництва спочатку окремим індивідуальним підприємством (дрібним і середнім за розмірами), відтак гігантськими монополістичними об'єднаннями, у т.ч. й ТНК, поширилася на національну економіку і навіть на рівень наднаціональних економічних організацій і стала законом економічного розвитку. Цей закон розвитку сучасного технологічного способу виробництва доповнюється тенденцією до планомірності у розвитку виробничих відносин (економічної власності). Це зумовлено переходом від індивідуальних форм власності до колективних, значним одержавленням економіки, інтеграцією крупних промислових компаній з торговельними, розробкою державою довготермінових (на 5 і більше років) програм соціально-економічного розвитку тощо.

Найпоширенішою назвою сучасної економічної системи серед західних учених є «змішана економіка» або «соціально орієнтована ринкова економіка». В ній вони виділяють такі основні функції:

  • забезпечення соціального добробуту,
  • національне регулювання або планування економіки,
  • дотримання правил чесної конкуренції.

Перша функція здійснюється за допомогою певного перерозподілу національного доходу через державний бюджет на користь найбідніших верств населення.

Друга – через централізацію значних фінансових ресурсів у державному бюджеті, цілеспрямоване використання цих коштів на розвиток економіки, соціальної сфери, охорону навколишнього середовища тощо.

Третя – певною мірою за допомогою антитрестівського законодавства.

Головними функціями господарського механізму є:

  • використання економічних законів,
  • розв'язання соціально-економічних суперечностей,
  • реалізація відносин власності, передусім власності на засоби виробництва,
  • всебічний розвиток людини, її потреб (матеріальних і духовних), інтересів, стимулів,
  • узгодження економічних інтересів окремих індивідів, колективів, соціальних груп, класів.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.