Наймана праця

Наймана праця – процес праці під контролем капіталіста, що супроводжується реальним підкоренням праці, привласненням власниками засобів виробництва зростаючих обсягів і результатів та відтворенням відносин капіталістичної власності й одночасним збільшенням частки особистої власності. Наймана праця за цих умов – це основа зростання різних типів і форм капіталістичної власності.

Формою економічної реалізації найманої праці для найманих працівників є отримання заробітної плати, для капіталіста результатом такої праці є привласнення прибутку. Наймана праця – специфічна, а не всезагальна економічна категорія, тобто існує не в усіх економічних системах, незважаючи на те, що така праця певною мірою використовувалася за рабовласницького та феодального способів виробництва. Так, феодал відпускав кріпаків на заробітки в місто, і вони приносили йому зароблені гроші. Однак всезагального характеру вона набула за капіталізму (це зумовлено наявністю переважної кількості юридично вільних працівників, позбавлених власності на засоби виробництва, які через економічний примус до праці продають свою робочу силу капіталістам).

Важлива ознака найманої праці – її формальне і реальне підкорення капіталом,тобто наявність економічного примусу до додаткової праці. Такий примус набуває форми формального і реального підкорення праці капіталом. Формальне підкорення переважає на початкових етапах розвитку капіталізму (етапах простої кооперації та мануфактури) і здійснюється здебільшого подовженням робочого дня, який тривав у XVI-XVIII ст. 14-16 годин. Таку назву воно отримало й тому, що техніко-економічна залежність найманих робітників від капіталістів, або технологічне підкорення праці капіталом, було неповним. Так, за простої капіталістичної кооперації працювали здебільшого колишні ремісники (нерідко з власними знаряддями праці), які володіли кількома професіями. За капіталістичної мануфактури починається поступовий процес перетворення майстра-ремісника на часткового працівника (займається виконанням здебільшого однієї операції), який завершується за машинної індустрії – на початку XIX ст. Найманий працівник перетворюється на додаток до машини, що означає не лише соціально-економічне, а й технологічне підкорення праці капіталом. Найманий працівник, маючи, як правило, лише одну вузьку спеціальність, стає живим додатком спеціалізованого виду техніки і не може через це перейти на роботу на інше капіталістичне підприємство, де застосовуються принципово нові машини, що водночас означає відчуження найманого працівника від самого процесу праці. Таке відчуження – один з елементів найманої праці. Це означає реальне підкорення праці капіталом, економічною формою реалізації якого є виробництво відносної додаткової вартості – створеної здебільшого скороченням необхідного робочого дня (а отже, відносним скороченням необхідного продукту)у результаті зростання продуктивності праці та відповідного подовження додаткового робочого дня, а отже, додаткового продукту у формі додаткової вартості.

Важливий елемент найманої праці – зростаюче відчуження найманих працівників від результатів своєї праці, що виражається у привласненні класом капіталістів зростаючої частки національного багатства країни. Найвиразніше посилення найманого характеру праці в Україні виявилося у наростаючому розриві в доходах найбагатших верств населення у 90-х XX ст. приблизно з 17 до 50. Наприкінці 90-х на 20 кланово-олігархічних груп в Україні припадало до 80% національного багатства країни.

Ще один важливий елемент найманої праці – її відтворювальний аспект – постійне відтворення найманих працівників як об’єкта капіталістичної експлуатації, з одного боку, і наростаючих масштабів засобів виробництва, що в руках капіталістів є знаряддям безоплатного привласнення більшої частки додаткової вартості, – з іншого. Водночас наймані працівники абсолютно нарощують потенціал своєї власності на робочу силу, що виявляється у зростанні їх особистої власності, внаслідок чого вони поступово втрачають риси пролетарів. Така характеристика найманої праці у процесі еволюції економічної системи капіталізму означає, що ця категорія наповнюється елементами якісно нового змісту. Так, із впровадженням бригадної форми організації праці, ротації робочих місць тощо послаблюється безпосередній контроль капіталу за працею, технологічне підкорення праці капіталом, певною мірою посилюється участь частини найманих працівників в управлінні виробництвом (а отже, й процесом праці) та капіталістичною власністю. Однак виробництво абсолютної додаткової вартості у формі зростання інтенсивності праці, подовження тривалості робочого дня, подвійної зайнятості існує навіть у розвинутих країнах світу. Це стосується передусім малих і середніх підприємств. Зокрема у Японії в другій половині 90-х XX ст. робочий тиждень був приблизно на 3 години довший, ніж на великих підприємствах.

В Україні у 90-х формами абсолютної і додаткової вартості були регулярні невиплати заробітної плати, виплата її в натуральній формі (за вищими цінами, що означало втрату частини заробітної плати), зменшення особистої власності найманих працівників та ін. Водночас у таких формах втілювались окремі елементи феодальної експлуатації.

Певні особливості найманої праці існують у межах окремих типів і форм капіталістичної власності – приватної, колективної та значною мірою державної. Масштаби найманої праці у процесі розвитку капіталістичного способу виробництва поступово поширюються на всі сфери та галузі економіки. Найгострішу полеміку в економічній літературі щодо масштабів найманої праці викликає праця менеджерів, яких, наприклад, у США налічується до 13 млн. Поява менеджерів зумовлена, зокрема, тим, що капіталіст, будучи фізично неспроможним здійснювати компетентне управління всіма ланками виробництва та реалізації продукції, наймає професійних управлінців. За деперсоніфікації власності (внаслідок еволюції капіталістичної власності від індивідуальної до колективних форм) менеджерів наймають акціонери, передусім власники значної кількості акцій. Залежно від масштабів підприємств виділяють менеджерів вищої, середньої та нижчої ланок. Західна економічна наука зараховує їх усіх до найманих управляючих. Насправді за своїм юридичним статусом, доходами, способом життя тощо вищі менеджери вливаються до складу монополістичної буржуазії. Це спростовує головну тезу концепції «революції управляючих» про відокремленість влади від власності, зокрема про відсутність власності у вищих менеджерів. Таких менеджерів не слід ототожнювати з управлінцями середньої ланки (керівниками підрозділів, наприклад, цехів), які мають значно менше влади на підприємстві й за рівнем доходів наближаються до середньої буржуазії. Водночас менеджери вищої і середньої ланок за деперсоніфікації власності за формальними ознаками належать до найманих управляючих. Найчисельніша група професійних менеджерів – менеджери нижчої ланки майстри, бригадири та ін. Їх життєвий рівень наближається до рівня найманих працівників високої га середньої кваліфікації. Віднесення західною економічною наукою менеджерів усіх ланок до найманих працівників означає позитивістський підхід до проблеми, догматичне тлумачення взаємодії власності та влади, відкриту апологетику класу буржуазії, передусім монополістичної, служіння науки правлячій еліти, що позбавляє и (науку) критеріїв об’єктивності, науковості.

Прихована форма найманої праці – праця значної частини дрібних товаровиробників, втягнутих через контрактну систему у відносини економічної залежності від великих компаній. Крім того, становище більшості фермерів, наприклад, у США, гірше за становище найманих працівників в інших галузях економіки. Так, у 1997 із 1,5 млн. фермерських господарств 900 тис. були збитковими (навіть з урахуванням державних дотацій), ще 570 тис. ферм мали дохід 5 тис. дол., що без дотацій держави також означає їх збитковість.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 2. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.