Бюджет

Бюджет (англ. budget – сумка) – визнана або прийнята таблиця, відомість доходів і видатків економічного суб'єкта за певний період часу (переважно за рік), що має офіційну силу. Бюджет – основний інструмент перевірки збалансованості відповідності надходжень і витрат економічних ресурсів.

Автоматичний бюджет – автоматичне перенесення бюджету минулого року на новий бюджетний рік у разі несвоєчасного прийняття нового бюджету.

Автономний бюджет – самостійний бюджет території, господарюючих суб'єктів, фондів, наділений відносною самостійністю щодо бюджетів масштабніших територіальних і господарських утворень, а також центральних бюджетів.

Бюджет Геллера – один із найвідоміших бюджетів споживання, що використовується у США для оцінки вартості життя. Являє собою бюджет середньостатистичної сім'ї з 4-х осіб (чоловік, дружина, син 13 років, донька 8 років), яка споживає типовий набір товарів і послуг, кількість і якість яких стандартна, а вартість обчислюється в ринкових цінах поточного року. Бюджет Геллера – найбільш наближений показник вартості робочої сили.

Бюджет повної зайнятості – співвідношення доходів і видатків держави, активне або пасивне сальдо бюджету, яке склалося б за умови забезпечення повної економічної зайнятості впродовж року.

Державний бюджет – кошторис щорічних доходів і видатків держави, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Сутність бюджету кожної країни визначається соціально-економічним устроєм суспільства, рівнем розвитку продуктивних сил, природою існуючих форм власності, виконуваних державою функцій та іншими факторами.

Вперше (майже 500 років тому) спробу розробити засади державних фінансів зробив середньовічний арабський мислитель Ібн Хальдун. Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів і послуг тощо. Внаслідок цього державні фінанси, в т. ч. податки та видатки, є складовим елементом людської цивілізації. З розширенням функцій держави неминуче збільшення податків, величина яких повинна залежати насамперед від стимулювання ними ділової активності. Це положення акцентує увагу на ефективності податків і діяльності держави. Ібн Хальдун вважав, що критеріями оподаткування в буржуазному суспільстві є справедливість, рівність, платоспроможність тощо. Така оцінка значною мірою збігається зі сформульованими наприкінці XX ст. американськими вченими П. Самуельсоном та Д. Нордхаузом критеріями оцінки основних функцій держави – справедливістю, ефективністю і стабільністю. Водночас середньовічний філософ застерігав від заборони державою займатися виробництвом і комерцією приват ним особам. Американський економіст Й. Шумпетер бюджет держави ставив в органічну залежність від еволюції економічної системи, соціальної організації суспільства. Надмірні податки вступають у суперечність з економічними погребами суспільства, гальмують продуктивне й ефективне економічне зростання, що, у свою чергу, руйнує фінансову базу правової держави. Деякі західні вчені (американські економісти Е. Хансен, Дж. Кларк, Р. Масгрейв та ін.) розглядають бюджет держави як один із найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності. Вони справедливо вбачають у ньому важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Державні фінанси, на думку американського вченого Дж. Б'юкенена, повинні сприяти тривалому розвитку і процвітанню. Американські вчені Дж. Кейнс, С. Харріс та інші намагалися довести благотворний вплив на розвиток економіки навіть бюджетних дефіцитів. Це, на їхню думку, зумовлено тим, що зростаючі витрати бюджету держави спрямовуються на оздоровлення приватних компаній, оплату численних державних замовлень крупним корпораціям, проведення громадських робіт тощо. Ще одним напрямом теоретичного осмислення необхідності значного за величиною бюджету держави є потреба в суспільних або колективних благах освіта охорона здоров'я, національна безпека, правопорядок, охорона навколишнього середовища тощо. Так, згідно з поглядами Масгрейва, функціями суспільних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, коригування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості за достатньої стабільності цін. Споживання таких благ повинно відбуватися за умов підвищення загального добробуту всіх членів суспільства. Якщо зростає добробут певної соціальної верстви або групи, то при цьому не повинен змінюватися добробут інших верств населення. У західній економічній літературі ці принципи отримали назву «оптимуму Парето» (від імені італійського ученого А. Парето).

Формуючи бюджет держави, найчастіше використовують метод бюджетного обчислення (безпосередніх оцінок), за якого розміри бюджетних видатків від доходів встановлює Міністерство фінансів країни (цей метод використовується у США, Німеччині, Англії та інших країнах) на підставі ретельного вивчення основних показників економічної кон'юнктури та їх динаміки. Доходи бюджету держави у розвинутих країнах світу більш як на 90% формуються за рахунок податкових надходжень. При цьому в останні десятиріччя XX ст.. постійно зростала їх частка в національному доході, валовому внутрішньому продукті (ВВП) та в інших агрегатних показниках. Так, у США частка податків у ВВП зросла з 23,6 у 1955 до 31,5% у 1994, у Франції – відповідно з 32 до 48,9%, в Англії – з 29,8 до 36,4%, у Швеції – з 25,5 до 58,4%, в Японії – з 17 до 39,3%. Матеріальною основою такого зростання є прогрес продуктивних сил (наприклад, у США виробничі фонди за період 1980–94 були оновлені майже на 70%), підвищення ефективності суспільного виробництва, зростання реальних доходів більшості населення та інші фактори. Об'єктивна необхідність оптимального зростання податків продиктована дією закону одержавлення економіки (одержавлення національного доходу є найбільш узагальнюючим показником цього процесу), зростаючими потребами у макроекономічному регулюванні народного господарства з єдиного центру, загостренням екологічних проблем тощо. Якщо поступове зростання питомої ваги податків у ВВП є об'єктивною закономірністю, то у п межах існують суттєві відмінності у структурі податкових надходжень. Основними видами податків у розвинутих країнах світу є особистий подохідний податок, податок на соціальне страхування та податок на додану вартість. Особистий подохідний податок найвагоміший. Його частка у податкових надходженнях країн Західної Європи становила в середньому у 1990 28,3%. Упродовж 1960–95 питома вага цього податку в усіх розвинутих країнах світу зросла з 26,4% до 31% із заробітної плати робітника обробної промисловості, що має типову сім'ю з чотирьох осіб, на початку 90-х вилучалося до 20% подохідного податку в Японії, майже 36% – у Данії та Швеції. Характерною особливістю процесу оподаткування в розвинутих країнах є поступове скорочення граничних ставок особистого подохідного податку. Так, у США з 1985 по 1995 вона скоротилася з 55 до 33%, в Японії – з 80 до 65%, у Франції – з 65 до 57%, у Великобританії – з 60 до 40%. Різновидом податків на прибутки є податок на прибутки компаній. Питома вага його у більшості розвинутих країн світу в загальній сумі податків поступово знижується. Так, у США за період 1955–95 його частка в доходах федерального бюджету зменшилася з 20,0 до 11,2%, у Великобританії – з 17,0 до 12,1%. При цьому в більшості країн знизилася ставка податків на прибутки компанії. Це зумовлено прагненням урядів зменшити відплив капіталів за кордон, збільшити обсяг внутрішніх інвестицій і зміцнити конкурентоспроможність компаній. Величина податку на додану вартість (основну форму універсального акцизу, яким оподатковується валовий оборот промислових та комерційних підприємств) в розвинутих країнах світу коливається від 14 до 25%. Крім універсального акцизу, існують специфічні податки на окремі види споживчих товарів, що разом становлять до 28% загальної суми податків, а їх питома вага за останні 35 років скоротилася приблизно на 8%. Частка податків на соціальне страхування в цих країнах за період 1965–90 зросла з 5,6 до 9,7% у ВВП, а їх питома вага в загальній сумі податкових надходжень за цей час – з 20,6 до 24,5%. У структурі бюджетних витрат держави в останні десятиріччя сталися суттєві зміни. Так, якщо у США в1960 49,8% витрат федерального бюджету спрямовувалося на оборону, то в 1994 – лише до 25%. Упродовж 1991–97 військові витрати скоротилися на загальну суму 250 млрд. Дол.. Аналогічні процеси відбуваються і в деяких інших розвинутих країнах Заходу. При цьому на першому місці – витрати на соціально-економічні цілі. У США, Японії, Німеччині, Великобританії та в інших країнах вони становлять понад 50% усіх витрат. У США, наприклад, у 1960 на соціальні цілі (розвиток освіти і перекваліфікацію працівників, охорону здоров'я, соціальне забезпечення) витрачалося 20% федерального бюджету, у1994 – до 47%. На економічні цілі (житлове будівництво і реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт, зв'язок, науку тощо) в розвинутих країнах світу спрямовується до 20% всіх бюджетних витрат. На другому місці –- витрати на оборону, які поділяються на прямі та опосередковані. До останніх відносять частину витрат на космічні дослідження військову допомогу іншим країнам, виплати ветеранам війни, пенсії військовослужбовцям тощо. Витрати на військові цілі у країнах Заходу (США, Німеччина, Франція) становлять 20–25%,в Японії – до 10%, у Великобританії – майже 14% сукупних бюджетних витрат. У деяких країнах друге або третє місце в структурі бюджету держави посідають витрати на обслуговування державного боргу. В Україні найважливішим джерелом доходів бюджету держави у 1997 був податок на додану вартість (28%), на другому місці – податок на прибуток підприємств та організацій (21%), на третьому – подохідний податок з громадян(12,1%), від акцизного збору (4,3%). У 1999 дохідна частина бюджету держави України становила понад 33 млрд. грн., або 650 грн. на душу населення, що майже у 8 разів менше, ніж у 1991. Серед видатків на першому місці – фінансування народного господарства, на другому – витрати на соціальні цілі, на третьому –витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи.

Консолідований бюджет – об'єднаний бюджет територіальних одиниць, регіонів, які становлять адміністративно-територіальну єдність (автономію, республіку, державу).

Місцевий бюджет – кошторис щорічних доходів і видатків місцевих органів влади. Визначається державним устроєм і відповідним адміністративним поділом. У державах з федеративним устроєм податки стягують центральний уряд, уряд штатів та місцевих органів влади, в унітарних державах – лише центральний уряд, місцеві органи влади. Водночас в Англії (унітарна держава) має місце поділ на графства та округи. Через децентралізацію управління в розвинутих країнах світу, посилення ролі регіональної політики та інші фактори в останні три десятиріччя розширюється сфера діяльності місцевої влади, що призводить до зростання їх бюджет них видатків і місцевих податків. Доходи місцевого бюджету акумулюються насамперед за рахунок вилучення різних видів податків (до 50% усіх надходжень). У Франції – до 50 видів місцевих податків, в Італії – понад 70. Основні види цих податків – майновий та особистий подохідні податки. Крім них, вилучаються промисловий податок, податок на жителів і професію, земельний тощо, які є прямими податками. До прямих податків належать також податки на закупівлю, специфічні акцизи (податки на окремі види споживчих товарів) – на алкогольні напої, бензин, деякі види комунальних послуг. Майновий податок стягується з землі, житлових будинків, господарських споруд фермерів, машин тощо, а також з вартості цінних паперів (у США – в окремих штатах). Цей податок забезпечує в Англії до 100% податкових надходжень місцевих органів влади, у США – від 25 до 98% таких надходжень. Особистий подохідний податок у деяких країнах (Швеції, Швейцарії та ін.) більший у загальній сумі податкових надходжень, ніж податок на соціальне страхування. У США місцеві органи влади, насамперед муніципалітети великих міст, встановлюють муніципальний особистий податок. У Німеччині сума цього податку сягає 45% податкових надходжень общин У Німеччині, Франції та інших країнах вилучається і промисловий податок (оподаткування доходу від підприємництва, торгівлі, постачання тощо). Доходи місцевого бюджету також формуються від муніципальної власності (рента від будинків), від надання комунальних послуг, різних адміністративних зборів тощо, а також з державного бюджету (позики, цільові субсидії, дотації). Основні статті витрат місцевих органів влади – витрати на розвиток освіти, будівництво доріг, допомогу малозабезпеченим, охорону здоров'я. В Україні бюджети місцевих органів влади в середині 90-х ХХ ст.. формувалися переважно за рахунок відрахувань з державного бюджету. Це свідчить про невідповідність системи місцевих бюджетів вимогам часу, недостатню економічну самостійність регіонів та місцевих органів влади. Джерелом доходів місцевих бюджетів є також плата за комунальні послуги, продаж на аукціонах об'єктів муніципальної власності, здача їх в оренду та ін. Внаслідок нераціональної регіональної та податкової політики різниця у доходах на душу населення між окремими областями наприкінці 90-х становила 30-45% (за міжнародними стандартами не повинна перевищувати 20%).