Основні структурні елементи релігії

Структурні елементи релігії – це ті складові. які у єдиному взаємозв’язку становлять релігію як суспільну систему.

Існують різні критерії виявлення структурних елементів релігії, звідси – строкатість у визначенні кількості і в назві цих елементів. Слід виходити з того, що релігія, як і взагалі всі явища духовного життя, є результатом психічної діяльності людини – її розуму, почуття і волі, тому її складниками виступають світорозуміння, світовідчуття і ставлення до світу. Вони й становлять три основних елементи релігії, її каркас. Оскільки всі історичні релігії певним чином організовані, то характер їх організації становить четвертий структурний елемент.

Наведемо ще декілька підходів щодо визначення основних елементів релігійного комплексу. Так, одні автори як основні складники релігій відокремлюють релігійну свідомість, діяльність, інститути й організації; інші вважають, що структуру релігій становлять доктрина, міф, естетичні цінності, ритуали й інші форми культової практики; треті, яких більшість, у релігійній структурі виокремлюють релігійну свідомість і релігійні погляди та уявлення, релігійний культ, релігійні організації. Ця точка зору найбільш оптимальна. Кожен із визначених головних елементів має й свою структурованість, що зумовлена певними історичними чинниками, є динамічним і поліфункціональним, а тому вимагає ретельнішого розгляду.

Релігійна свідомість – це система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенс і значення яких становить здебільшого віра у надприродне.

Віра в надприродне є визначальним чинником релігійної свідомості більшості розвинутих релігій. Більшості, але не всіх, оскільки, наприклад, у буддизмі відсутня «віра у надприродне». Тому інтегративною рисою й невід’ємною ознакою релігійної свідомості є релігійна віра, особливістю якої є бездоказове вираження істинності релігійного вчення. Релігійна віра надає життєдайної сили всьому релігійному комплексу, вона зумовлює своєрідність процесу трансцендентування в релігії.

Релігійна свідомість має два рівні: теоретичний (концептуальний) і буденний.

Компонентна сфера релігійної свідомості на концептуальному рівні охоплює: а) упорядковане вчення про Бога (богів), світ, природу, людину, суспільство; б) релігійно-етичні, релігійно-естетичні, релігійно-політичні, релігійно-правові, релігійно-етнічні концепції.

Релігійній свідомості теоретичного рівня властиві: символізм, алегорійність, емоційність, діалогічність.

Буденна релігійна свідомість охоплює собою сукупність понять, уявлень, стереотипів, настроїв, почуттів, звичок і традицій, пов’язаних із вірою в надприродне, зміст яких зумовлений безпосереднім відображенням умов буття людей. Релігійні погляди, уявлення, почуття мають специфічний спосіб буття і формування – культову практику. Культ (від лат. cultus – догляд, поклоніння) як один із основних елементів релігійного комплексу – система дій і засобів впливу на надприродне. Релігійний культ являє собою зовнішній бік релігії. До нього належать релігійні обряди й свята, моління, богослужіння, пости і розговини, священні амулети, ікони, талісмани, храми, капища і релігійні дії, пов’язані з ними.

Суб’єктами культу можуть бути як окремі віруючи, так і їх групи, що в ньому знаходять задоволення своїх релігійних потреб. Конкретні форми такого задоволення у різних конфесій різні. Так католицизм і православ’я, наприклад, зберігають вірність пишній театральній обрядовості, широко і вміло використовуючи при цьому релігійне мистецтво, зокрема скульптуру, малярство, музику і спів, завдяки чому задовольняються не лише релігійні, а й естетичні потреби віруючих. Обряди ж у протестантизмі скромніші, основна увага надається індивідуальному спілкуванню віруючих з Богом шляхом молитов, покаяння тощо.

Культова діяльність – це в першу чергу система певних обрядових дій, обрядів сукупності стереотипних символічних дій віруючих, яка об’єктивує їхні релігійні уявлення і спрямовується на встановлення двосторонніх відносин між людиною і надприродним.

Релігійні організації – об’єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культом, системою організаційних принципів, правил і ролей. Інколи релігійні організації визначають як систему різновидів організаційно оформлених релігійних об’єднань, що мають управлінські й виконавчі органи, чітку структуру, цілісність і єдність яких забезпечується змістом релігійної парадигми і культу. Найважливішими завданнями релігійних організацій є нормативний вплив на їхніх членів, формування у них певних цілей, цінностей та ідеалів. Це досягається виконанням ряду функцій: а) вироблення систематизованого віровчення; б) розробка системи його захисту й утвердження; в) керівництво й реалізація культової діяльності; г) контроль і здійснення санкцій щодо якості виконання релігійних норм; д) підтримка зв’язків із конкретним державним апаратом, світовими організаціями.

Набір організаційних елементів, їх взаємозв’язки у різних конфесіях різноманітні. Наприклад, у християнстві – найбільшій (за кількістю носіїв) світовій релігії, виокремлюють три типи релігійних організацій: Церкву, секту, деномінацію. Хоча для більш повної характеристики відокремлюють ще й такі їх різновиди, як «релігійне об’єднання», «релігійна асоціація», монастир, духовний навчальний заклад тощо.

Церква (від грецьк. Kyriakon – «Господній дом») – це тип релігійної організації з складною, чіткою централізованою і ієрархізованою системою взаємодії між священиками і віруючими, що здійснюють функції вироблення, збереження, передачі релігійної інформації, організації й координації релігійної діяльності і контролю за поведінкою віруючих. Характерними рисами церкви є: 1) наявність спільного віровчення і розробленої догматики (Символ віри); 2) релігійна діяльність (культова і поза культова); 3) система управління, заснована, як правило, на ієрархічному принципі й авторитаризмі. У багатьох церквах прийнятий поділ їх членів на духовенство і мирян.

Секта (від лат. seco – розділяти або від лат. sekta – вчення, напрям) – релігійне об’єднання, що відокремилося від пануючого в країні релігійного напряму і характеризується конфліктністю з ним. Характерними рисами секти можуть бути: 1) сувора дисципліна й індивідуальне членство; 2) відособлення від інших релігійних об’єднань; 3) проповідь винятковості своєї релігійної доктрини «істинного шляху порятунку»; 4) прояв опозиційності й нетерпимості щодо інакомислячих; 5) відсутність поділу на духовенство і мирян, проголошення рівності усіх членів організації; 6) яскраве вираження прагнення до духовного зростання шляхом суворого дотримання морального кодексу і ритуальних дійств. Головною особливістю секти є прагнення зробити релігію внутрішнім світом віруючого.

Деномінація (лат. denomination – зміна імені) – проміжна ланка між сектою і церквою, що перебуває у стадії становлення. Для деномінації характерним є сприйняття різнопланових організаційних, культових принципів, відкритість для взаємодії з іншими релігійними об’єднаннями і державою, тобто спостерігається тенденція до поєднання зі світом.

Отже, структурованість релігії не є чимось формальним, суб’єктивним, а навпаки, вона породжена умовами існування, функціонування і розвитку релігійного комплексу, його буттєвістю. Релігійний комплекс діє як цілісність, у кожному з елементів якої живе вся даність релігійного феномена.

Джерело:

Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.