Інвестиції

Інвестиції (лат. investio – одягаю) – довготермінові вкладення капіталу в різні сфери та галузі народного господарства всередині країни та за її межами з метою привласнення прибутку. Найпростішим визначенням інвестицій є їх характеристика як вкладень у капітал. Водночас поняття «капітал» тлумачиться економістами по-різному, звідси – неоднакове розуміння інвестицій.

Західні економісти, як правило, ототожнюють капітал із засобами виробництва, запасами благами. Таке розуміння сутності капіталу є непродуктивним і спричиняє неконструктивний підхід до категорії «інвестиції», який полягає передусім у тому, що інвестиції ототожнюють з капіталовкладеннями, тобто вкладеннями в основний капітал або у виробничі фонди. З погляду системного підходу це означає ототожнення цілого з окремим елементом. Найраціональнішим з-поміж них є визначення і авторами «Економікс». Так, К. Макконнел і С. Брю стверджують, що інвестиції – це витрати на будівництво нових заводів, на верстати і устаткування з тривалим терміном служби, витрати на виробництво і нагромадження засобів виробництва, збільшення матеріальних запасів витрати на поліпшення освіти, здоров'я працівників чи на підвищення мобільності робочої сили. Під інвестиціями в людський капітал вони розуміють будь який засіб, спрямований на зростання продуктивності праці працівників (підвищення їх кваліфікації та розвиток навичок). Більша раціональність такого визначення зумовлена тим, що до інвестицій відносять витрати на вдосконалення основної продуктивної сили, які західні економісти необґрунтовано називають інвестиціями в людський капітал, адже витрати на розвиток освіти, охорони здоров’я особи найманої праці не використовують з метою привласнення чужої неоплаченої праці. Це можуть робити менеджери вищої та середньої ланок, найдосвідченіші юристи та деякі інші категорії працюючих. Оскільки підприємці здійснюють вкладення у розвиток засобів виробництва і робочої сили, наукових досліджень, дослідно-конструкторських розробок тощо, а також у розвиток науки, в удосконалення або впровадження нових форм організації виробництва і праці, в розвиток інформації (її збирання, систематизацію), інвестиції слід визначати передусім як вкладення у розвиток продуктивних сил підприємства, а на макрорівні – у розвиток продуктивних сил суспільства. Ця особливість суспільного способу виробництва не існує без виробничих відносин або економічної власності.

На мікрорівні інвестиції у розвиток економічної власності – це витрати на заробітну плату, вдосконалення процесу ціноутворення, на управління власністю, на випуск акцій, виплату дивідендів, на трансформацію однієї форми власності (наприклад приватної) в іншу (наприклад створення закритого акціонерного товариства) та ін. Крім того, підприємство здійснює маркетингові дослідження, які щодо структури економічних відносин належать до організаційно-економічних. Таким чином, якщо дотримуватися системного підходу, під інвестиціями на мікрорівні слід розуміти вкладення у розвиток продуктивних сил і відносин економічної власності. На макрорівні інвестиції – це вкладення у розвиток економічної системи, до якої, крім цих двох сторін суспільного способу виробництва, належать техніко-економічні, організаційно-економічні відносини і господарський механізм.

Якщо категорію «інвестиції» досліджувати з урахуванням наукового розуміння сутності капіталу, а речовим змістом цієї категорії с засоби виробництва, гроші, певні матеріальні блага тощо, то і значною мірою збігаються з вкладеннями у розвиток продуктивних сил. Водночас капітал перетворюється на систему капіталістичних виробничих відносин (суспільна форма цієї категорії) у процесі розвитку трьох функціональних форм капіталу (грошового, продуктивного і торговельного), функціонування індивідуального, акціонерного, монополістичного, постійного, змінного капіталу тощо. Згідно з науковим тлумаченням категорії капітал, інвестиції – це вкладення у розвиток капіталістичних виробничих відносин на основі постійного вдосконалення системи продуктивних сил. Такі інвестиції на рівні підприємства здійснюються у вигляді грошових коштів, цінних паперів (передусім акцій), банківських вкладень в інтелектуальну власність, в основні й оборотні фонди, майнові права та інші активи (цінності). Оскільки вони охоплюють усі активи підприємства, їх можна назвати бухгалтерськими інвестиціями.

На відміну від інвестицій, капіталовкладення – це інвестиції у процес відтворення основного капіталу та зумовлених цим вкладень у розвиток оборотного капіталу.

Джерелом інвестицій на мікрорівні є:

• власні фінансові ресурси (прибуток після сплати податків, амортизаційні відрахування, заощадження трудового колективу, продаж частини активів та ін.),
• залучені фінансові ресурси (кошти від продажу інвестиційних цінних паперів, пайових та інших внесків фізичних та юридичних осіб, венчурний капітал),
• позичкові фінансові кошти (кредити банків і бюджетних організацій випуск боргових цінних паперів),
• бюджетні асигнування.

Розрізняють фінансові, реальні, валові та чисті і фінансові – вкладення капіталу в цінні папери (акції, облігації та ін.), які випускають акціонерні компанії та держава. До них належать також вкладення у банківські депозити об'єкти тезаврації. Більша частка фінансових і є непродуктивним (тобто не у сферу виробництва) вкладенням капіталу. Це стосується насамперед інвестицій в державні облігації, які випускають для покриття бюджетних дефіцитів. Реальні – вкладення капіталу в розвиток продуктивних сил (засобів виробництва, науки, інформації, освіти і кваліфікації працівників тощо).

Вирішальну роль в умовах розгортання НТР відіграють інвестиції у неречові елементи продуктивних сил – освіту, розвиток інформаційних технологій, науково дослідних і дослідно-конструкторських розробок та ін. Валові – вкладення в основний виробничий капітал (устаткування, інструмент, будівлі, споруди), товарно-матеріальні запаси (сировину, готову продукцію, незавершене будівництво), житлове будівництво. Таким чином вони охоплюють усі витрати на заміщення зношених виробничих фондів і приріст капіталовкладень у поточному році. Валові інвестиції без суми амортизації основного капіталу – чисті інвестиції. Валові інвестиції спрямовують на оновлення основного капіталу та його розширення, чисті інвестиції – лише на його розширення. Джерелом інвестицій та оновлення основного капіталу є передусім амортизаційні відрахування. Залежно від форм власності розрізняють приватні, колективні, державні та наддержавні інвестиції. Приватні – вкладення, які здійснює окрема особа, максимум –сім'я. Колективні – вкладення капіталістичних корпорацій, акціонерних капіталістичних компаній (колективні капіталістичні інвестиції), народних підприємств(колективні некапіталістичні інвестиції) кооперативних та інших організацій. Суб’єкт державних інвестицій – держава. Такі інвестиції спрямовують здебільшого у базові, малоприбуткові сфери й галузі народного господарства. Наддержавні інвестиції здійснюють міжнародні економічні організації та наднаціональні органи (наприклад, Кабінет міністрів ЄС).

У західній економічній літературі та у працях окремих економістів країн СНД виділяють лише приватні й державні інвестиції, що є спрощенням цієї проблеми. Найбільша питома вага припадає на колективні та державні інвестиції. Джерело колективних інвестицій – амортизаційні відрахування і залучені (зовнішні) засоби, до яких відносять довготермінові кредити, випуск цінних паперів, заощадження населення, іноземні інвестиції та ін. На масштаби колективних і значний вплив має амортизаційна, фінансово-кредитна, грошова, податкова, соціальна та регіональна політика держави. Так, завдяки політиці прискореної амортизації значно швидше настає фізичне і моральне зношування будівель, споруд, машин, устаткування тощо.

В Україні в 90-х XX ст. така політика майже не проводилася, підприємства були змушені відраховувати до державного бюджету значну частку амортизаційних коштів. Джерелом фінансування державних інвестицій є засоби державного бюджету (які акумулюють переважно за рахунок податків), доходи від державних підприємств, а також частка прибутків від вивезення капіталу. Питома вага державних інвестицій у розвинутих країнах світу становить приблизно 40%, а в окремих галузях (базових, капіталомістких і тих, що визначають науково-технічний прогрес) – понад 50%. В Україні у 90-ті обсяг державних і значно скоротився, внаслідок чого різко знизилися темпи оновлення основних фондів. Так, з 1990 амортизація цих фондів перевищувала обсяги їх введення в дію, що означає відсутність простого відтворення, зростання масштабів фізичного зношування, фізичне руйнування засобів виробництва. У сільському господарстві України просте відтворення основних фондів не відбувалося внаслідок політики «ножиць цін». Ціни на промислові товари, які купує село, зростали у 1991–98 майже у 5 разів швидше, ніж ціни на сільськогосподарські продукти. Щоб купити бурякозбиральний комбайн до 1990, треба було посіяти, зібрати і здати урожай буряків з 6 га. На початку 1994 – із 100, в 1998 – із 160 га. Наслідок цього – майже зведені до нуля можливості здійснювати приватні інвестиції у фермерські господарства.

Кількісною характеристикою реальних інвестицій є категорії «обсяг і норма нагромадження». Обсяг нагромадження – грошове вираження капіталовкладень, норма нагромадження – відношення обсягу інвестицій до ВНП або ВВП. Показник якісної характеристики нагромадження – коефіцієнт приросту капіталомісткості, який визначають як відношення валових інвестицій в основні фонди до приросту ВНП за певний період часу. У розвинутих країнах норма нагромадження в основні фонди, у т. ч. й на житло, становить у середньому від 40 до 60%. В Україні частка нагромадження у структурі всього нагромадження знизилася з 24,2% у 1990 до 11% у 1995. Водночас частка амортизації знизилася з 10–12% (що вважають нормою) ВВП у 1990 до 3,4% у 1994. Це призвело до катастрофічного старіння основних фондів. Загалом рівень капіталізації доходів в Україні становив наприкінці 90-х XX ст. лише 6–8%, а в розвинутих країнах світу – приблизно 30%. У 1997 обсяг інвестицій порівняно з 1990 зменшився майже у 4 рази, в т. ч. на підприємствах державної форми власності – у 5 разів, колективної – понад 2 рази, причому сумарні обсяги зниження і були більшими, ніж зниження виробництва. Головні причини цього – тотальне зубожіння населення, неефективність банківської системи, економічної політики уряду.

Що таке бюджетні інвестиції?

Бюджетні інвестиції – вкладення бюджетних коштів у розвиток продуктивних сил, в об'єкти інтелектуальної власності, розвиток підприємств, удосконалення робочої сили тощо. Створені за рахунок бюджетних інвестицій об'єкти виробничого та невиробничого призначення переходять у власність держави.

Що таке банківські інвестиції?

Банківські інвестиції – вкладання банківських ресурсів переважно на тривалий термін в облігації, короткотермінові казначейські векселі акції та інші цінні папери. Банківські інвестиції є одним із способів вкладання банківських коштів в економіку, відображають рух фіктивного капіталу у формі інвестиційного портфеля банків.

Що таке фінансові інвестиції?

Фінансові інвестиції – інвестиції в цінні папери акції, облігації тощо.

Що таке нефінансові інвестиції?

Нефінансові інвестиції – негрошові вкладення в інвестиційний проект прав, ліцензій, «ноу-хау», майна тощо.

Що таке дезінвестиції

Дезінвестиції – нові інвестиції, які за обсягом менші від величини зношування і вибуття основного капіталу фірми, компанії.

Що таке портфельні інвестиції?

Портфельні інвестиції – вкладення капіталу в цінні папери, які не дають інвестору права реального контролю за об'єктом інвестування. Набули поширення з початку 90-х у міжнародному бізнесі. В найрозвинутіших країнах обсяг міжнародних операцій з цінними паперами зріс у цей період з 10 до 100% за вартісною оцінкою щодо ВНП. Залежно від відображення у платіжному балансі портфельні інвестиції поділяють на інвестиції в акціонерні папери, боргові цінні папери, облігації, прості векселі, боргові розписки, інструменти грошового ринку(казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти тощо), фінансові деривати (опціони, ф'ючерси, варранти, свопи).

Що таке іноземні інвестиції?

Іноземні інвестиції – інвестиції зарубіжних інвесторів (держав, компаній, банків, підприємців). Сутність її повніше розкривається в їх структурі. З організаційно-функціонального погляду розрізняють дві основні форми іноземних капіталовкладень прямі та портфельні. Прямі здійснюються з метою придбання у повну власність або контрольного пакета акцій зарубіжного економічного об'єкта через створення нових підприємств і компаній або поглинання вже існуючих, портфельні – у вигляді придбання цінних паперів підприємств, компаній та інших економічних об'єктів для отримання інвестором додаткового прибутку (але не забезпечують йому право контролю за цими економічними об'єктами). Кількісна відмінність прямих інвестицій від портфельних полягає у необхідній частці їх у загальному капіталі для забезпечення інвесторові контролю за ними.

Експерти спеціальної комісії Комітету ООН з ТНК, а також законодавство США та багатьох інших країн виходять з того, що мінімально ця частка повинна становити не менш як 10%. В деяких країнах до прямих належать інвестиції, частка яких у статутному капіталі – від 20 до 50% (в Україні – 20%). З розвитком регульованої ринкової економіки співвідношення між ними змінюється. Так, у США в 1980 прямі іноземні інвестиції (83 млрд. дол.) більш як на 12% перевищували портфельні інвестиції (74 млрд. дол.), а в 1990 були на 19% меншими (397 млрд. дол. проти 472 млрд. дол.). Випереджаюче зростання портфельних інвестицій пояснюється тим, що, з одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світового ринку цінних паперів (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), з іншого – тим, що портфельні вкладення часто використовують не стільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високомонополізовані галузі, великі й найбільші корпорації.

Залежно від того, хто є інвестором, розрізняють власні й державні (офіційні) іноземні інвестиції. Відповідно до принципів регульованої ринкової економіки більша (домінуюча) частина її припадає на приватну та колективну власність. Так, частка державних капіталовкладень у загальній сумі іноземних активів у США становила в 1992 16,6% (у 1980 – 35%). В основі формування її – ввезення (імпорт) капіталу. Не слід плутати поняття «ввезення капіталу» та «іноземні капітали». Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу, її – загальна сума накопиченого іноземного капіталу в національній економіці за певний період. Ця сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні. Це насамперед стосується прямих інвестицій. Усі джерела фінансування її поділяють на три групи: 1) власне ввезення капіталу, 2) власні внутрішні джерела компаній і підприємств, які контролюють іноземні інвестори (реінвестиції прибутку філіалів і дочірніх фірм, амортизаційні фонди), 3) зовнішні джерела (позички, кредити, нова емісія акцій, облігацій тощо).

Залежно від того, як розширюється діяльність і зміцнюються позиції іноземних інвесторів, у національній економіці зростає роль двох останніх груп іноземних інвестицій – матеріальна основа формування й функціонування специфічного сектора в економіці капіталоімпортуючої країни. Такий сектор є частиною національного господарського потенціалу, що контролюється іноземними економічними суб'єктами. На сучасному етапі іноземний сектор існує в кожній країні. За високого ступеня інтернаціоналізації державних зв'язків, взаємозв'язку і взаємозалежності національних економік жодна країна не може успішно розвиватися без іноземних. У розвинутих країнах іноземний сектор відіграє дедалі суттєвішу роль і зростає. Так, його питома вага у ВНП США збільшилася з 9,5% (183 млрд. дол.) у 1977 до 16,4% (745 млрд. дол.) у 1987 і 21,2% (1169 млрд. дол.) у 1990. В економіці США існують важливі галузі та сфери, розвиток яких визначається іноземним сектором виробництво будівельних матеріалів, хімічна промисловість, випуск нафтопродуктів, електротехнічна й електронна промисловість тощо (питома вага іноземного сектора в них – понад 20% усіх активів і обсягу продаж). В інших країнах позиції іноземного сектора в окремих галузях ще вищі. У ФРН питома вага його в обороті всіх підприємств у нафтопереробній промисловості сягнула у 1992 91%, у хімічній – 30%, в електротехнічній (з електронною включно) – 27%. Значна й зростаюча роль іноземного сектора в розвитку національної економіки визначає відповідну політику держав, спрямовану на заохочення іноземних капіталів. Це багато в чому пояснює і зумовлює зростання її в національні господарства. Середньорічна сума припливу прямих її в усі країни зросла з 80 млрд. дол. у 1980-89 до 180 млрд. у 1990-93. Деякі країни водночас із заохоченням іноземного інвестування вдаються до певних обмежень. Так, у 18 штатах США існує обмеження на володіння землею іноземними фірмами. Обмежується або не допускається іноземний капітал у видавничу справу, підприємства оборонної промисловості, в авіаційний і морський транспорт, атомну і гідроенергетику, радіо, телебачення. В 1995 на конференції ООН з підготовки і розвитку (ЮНКТАД) у спеціальній доповіді «Стимули і прямі іноземні інвестиції» зазначалося, що в останнє десятиліття конкуренція за отримання з-за кордону капіталу різко посилилася, використовуються найрізноманітніші пільги, значно зростають витрати на залучення іноземних інвесторів. Усе це загрожує погіршенню і без того складного економічного становища слаборозвинутих країн і призводить до спотворення картини інвестиційних потоків у світове господарство. Особливу роль у стимулюванні її відіграють державні органи. Так, адміністрація штату Алабама (США) для залучення у 1993 інвестицій німецької фірми «Мерседес-Бенц» витратила 168 тис. дол. на одного робітника нового автомобільного підприємства, уряд Великобританії субсидував завод з випуску «Ягуарів» у Центральних графствах країни, витративши 100 тис. дол. на одного зайнятого ЮНКТАД використовує досвід багатосторонніх переговорів у межах ГАТТ/СОТ, наслідком яких є скорочення субсидування зовнішньої торгівлі.

Значні потреби в іноземних інвестиціях у країн, що розвиваються, в постсоціалістичних країн і в України зокрема. Однак у 90-х XX ст. іноземні інвестиції в економіку України були незначними. Масштаби іноземних капіталовкладень та їх роль у розвитку української економіки залежатимуть від стабілізації економіки й соціально-політичної обстановки та ефективності законодавства про іноземні інвестиції. В грудні 1993 прийнято Закон «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україну». Для реалізації її Агентством міжнародного співробітництва та інвестицій при Кабінеті Міністрів затверджено тимчасовий порядок надання з 16.05.1994 пільг іноземним інвесторам застосування норм прискореної амортизації машин і обладнання, збільшення терміну звільнення від податку на прибуток, страхування інвестиційних ризиків за рахунок спеціального бюджетного фонду страхових гарантій.

Згідно із Законом України «Про іноземні інвестиції», іноземні інвестори можуть здійснювати інвестиції на території України у вигляді:

• іноземної валюти, інших валютних цінностей, національної валюти,
• будь-якого рухомого і нерухомого майна (землі, будівель, споруд, обладнання та інших матеріальних цінностей) і будь-яких пов'язаних з цим майнових прав,
• акцій, облігацій та інших цінних паперів або будь-яких інших форм участі в підприємстві,
• грошових вимог та права вимоги про виконання договірних зобов'язань, що мають вартість,
• будь-яких прав інтелектуальної власності, які мають вартість, у т. ч. авторських прав, прав на винаходи, торгових знаків (товарних знаків і знаків обслуговування), фірмових найменувань, промислових зразків, «ноу-хау» тощо,
• права на здійснення господарської діяльності, у т.ч. права на розвідування, розробку, видобування або експлуатацію природних ресурсів, надані за законодавством або за договором,
• платних послуг,
• інших видів інвестицій, не заборонених законами України.

Заборона та/або обмеження будь-яких видів її може здійснюватися тільки за законами України у прямій та винятковій формі. Наприкінці 1998 прямі іноземні інвестиції становили в Україні майже 2,4 млрд. дол. США (понад 40 дол. на одного мешканця країни), реальна потреба в них – приблизно 40 млрд. дол. США. У світі сума вільних інвестиційних ресурсів не перевищує 140 млрд. дол., 70% яких використовує Південно-Східна Азія.

Що розуміють під прямими закордонними інвестиціями?

Прямі закордонні інвестиції – набуття тривалого інтересу резидентом однієї країни у підприємстві-резиденті іншої країни (підприємстві з прямими інвестиціями) внаслідок придбання власності за кордоном і вкладення капіталу. Відповідно до системи національних рахунків ООН, класифікації МВФ, прямими зарубіжними інвестиціями є вкладення компаніями за кордон власного капіталу – капіталу філіалів і частки акцій у дочірні та асоційовані компанії, внутрікорпораційні перекази капіталу у формі кредитів чи позик між прямими інвесторами, з одного боку, та дочірніми, асоційованими компаніями або філіями – з іншого. Однак не всі країни дотримуються такої статистики. Так, Японія не розглядає реінвестований прибуток як прямі інвестиції. Тому головною ознакою прямих іноземних інвестицій є те, що на їх основі виникають тривалі ділові зв'язки між підприємствами, за яких інвестор може вагомо впливати на прийняття рішень підприємством, у яке вкладено його кошти. Сучасний обсяг експорту прямих іноземних інвестицій щороку сягає до 300 млрд. дол. США. Понад 95% цих інвестицій здійснюють між собою розвинуті країни у формі перехресного інвестування.

Режим іноземного інвестування в Україні регламентовано Законами України «Про іноземні інвестиції» (1992) і «Про режим іноземного інвестування» (1997) та іншими законодавчими актами.

Що розуміють під номінальніми інвестиціями?

Номінальні інвестиції (номінальна вартість інвестицій) – економічний параметр, що характеризує загальний вартісний обсяг інвестицій (формального капіталу) без урахування їх результативності. В сучасній економічній літературі під номінальною вартістю інвестицій розуміють їх здатність перетворюватися на певну кількість інвестиційних товарів за фактично діючими ринковими цінами.

Одним з основних факторів, що впливає на номінальну вартість інвестицій, є рівень ринкових цін, оскільки з підвищенням їх загального рівня номінальна вартість інвестицій зростає. Для кількісного визначення номінальної вартості інвестицій як вимірювальний інструмент використовують фактично діючі ринкові ціни. Підсумовуванням добутків фактично діючих ринкових цін і фізичних обсягів інвестиційних товарів визначають загальну величину номінальної вартості інвестицій. Показник номінальної вартості інвестицій спотворює їх реальний (фізичний) обсяг через наявність у ній (номінальній вартості) т. зв. «інфляційної» компоненти. Обсяг номінальної вартості інвестицій відхиляється більшою чи меншою мірою від обсягу їх реальної вартості (див. інвестиції реальні). За економічного спаду і поглиблення інфляційних процесів загальна номінальна вартість інвестицій має тенденцію до зростання, що було характерно для дореформеного періоду розвитку української національної економіки. Водночас знижувався реальний обсяг інвестицій.

В економічній літературі 90-х немає однозначного розуміння факторів формування і зміни номінальної вартості інвестицій існують дві концепції механізму її формування. Згідно з першою – класичною – основним фактором формування номінальної вартості інвестицій є грошові (економічні) виграти ресурсів на їх створення. Вважають, що номінальні вартості інвестицій перебувають у прямо пропорційній залежності з відповідними рівнями економічних (грошових) витрат, пов'язаних з їх створенням. У класичних економічних концепціях економічні витрати розглядають як основний фактор формування номінальної вартості інвестицій. Вони формують її початковий рівень. Усі інші фактори, які узагальнено позначають як невитратні (ефективність інвестицій, співвідношення ринкового попиту і пропозиції на них тощо), лише певною мірою впливають на обсяги номінальної вартості інвестицій, поширенішою є друга концепція, відповідно до якої основним фактором формування номінальної вартості інвестицій є гранична корисність у формі, наприклад, граничного грошового доходу. Всі інші фактори, які можна позначити як недохідні (витрати, ціни тощо), лише впливають на процес формування обсягів номінальної вартості інвестицій, змінюючи її початкове сформовану величину. Обидві концепції не суперечать одна одній, як це здається на перший погляд. Вони лише описують процеси формування номінальної вартості інвестицій у різних економічних умовах. Класична концепція виявляється за т. зв. екстенсивного розвитку економічних систем, а сучасна – за інтенсивного. В екстенсивних економічних системах на процес формування номінальної вартості. Інвестицій найбільше впливають загальні економічні витрати. Саме їх слід розглядати як основну детермінанту її початкового формування. Всі інші невитратні фактори лише певною мірою впливають на процес визначення обсягів номінальної вартості інвестицій. В інтенсивних економічних системах (до яких відносять економічні системи найрозвинутіших країн світу) навпаки – економічні витрати виробництва є лише одним із основних факторів зміни початково сформованої величини номінальної вартості інвестицій. Основною детермінантою формування номінальної вартості інвестицій у зазначених економічних умовах починає виступати гранична корисність (гранична ефективність, гранична дохідність тощо). Економічна система України на початку XXI ст. за своїм характером є детенсивною. Це свідчить, що процес формування і зміни номінальної вартості інвестицій відбувається за класичними схемою і принципом, тобто вирішальну роль в її формуванні відіграють економічні витрати виробництва, а не гранична корисність або граничний грошовий дохід.

Що таке реальні інвестиції?

Реальні інвестиції (реальна вартість інвестицій) – вартісний (вартісно-ціновий) обсяг інвестиційних товарів у ринкових цінах базисного періоду, що відображає зміни їх фізичного (реального) обсягу. На відміну від номінальної вартості інвестицій, показник реальних інвестицій не містить т.зв. «інфлятивної» компоненти і певною мірою «очищений» від впливу цінового фактора. Вартість реальних інвестицій визначають підсумовуванням фізичних обсягів інвестицій і ринкових (розрахункових) цін т.зв. базисного періоду.