Інвестиційний клімат

Інвестиційний клімат – сукупність об'єктивних та суб'єктивних умов, які сприяють (гальмують) процесу інвестування народного господарства (на макрорівні) та окремих підприємств, компаній, галузей (на мікрорівні). На світовому ринку попит на вільні інвестиційні ресурси значно перевищує пропозицію, тому держави прагнуть створювати максимально сприятливі умови для залучення внутрішніх і зовнішніх інвестицій.

Так, у багатьох країнах податковою системою передбачено для інвесторів низку пільг стягнення податків з прибутку підприємств за зниженою ставкою, диференціація податкових пільг залежно від розміру інвестицій, зниження податкових ставок залежно від сфери вкладання капіталу, звільнення підприємств з іноземними інвестиціями від податків у перші роки їх діяльності, зниження податкових ставок та інші податкові пільги у спеціальних вільних економічних зонах. В Австрії податок на корпорації (прибуток) становить 30%, промисловий податок – 13-14%. Якщо австрійська фірма має інвестиції іноземної фірми, вона звільняється від податків на прибутки за дотримання умов, сприятливих для іноземних та вітчизняних інвесторів. У Малайзії корпоративний податок однаковий для всіх і становить 35%, інші податки низькі або їх не існує. Інвестиції в «піонерну» галузь (до таких галузей відносять майже кожне виробництво) протягом 5 років не оподатковуються. У США велике стимулююче значення для прискорення оновлення виробничого апарату та основних фондів має інвестиційний податковий кредит, який передбачає зниження оподатковуваного прибутку на суму вкладень, що використовуються для придбання машин та устаткування. У світовій практиці поширене регулювання інвестиційних потоків через визначення пріоритетних сфер їх залучення. Так, у В'єтнамі, заохочуються інвестиції для реалізації державних економічних програм, капіталовкладення в передову технологію та кваліфіковану робочу силу, на інтенсифікацію виробництва, збільшення потужностей промислових підприємств. У Німеччині для розвитку економіки відсталих районів передбачено пільгові інвестиційні кредити, спеціальні Інвестиційні кредити при створенні високотехнологічних виробництв, регіональні кредити в рамках «Програми відновлення Європи», субсидії відповідно до земельних програм розвитку промисловості, субсидії відповідно до структурної програми розвитку середніх міст та ін. Активізації інвестиційних процесів сприяє ліберальне амортизаційне законодавство, зокрема застосування методів прискореної амортизації, які давно діють у США, Великобританії, Німеччині, Японії, Франції, Швеції, Швейцарії та в інших країнах. Висока норма вибуття основного капіталу в цих країнах у 90-х XX ст. свідчить про інтенсивний характер відтворювального виробництва. У світовій практиці важливу роль відіграє лізинг як форма довготермінової оренди з правом викупу основних засобів, придбаних орендодавцем для орендаря з метою виробничого їх використання. Частка витрат на лізингові операції в загальних капіталовкладеннях становить (у %) у США – 30, Англії, Франції, Швеції, Іспанії – 13-17, Італії, Голландії – 12-14, Австрії, Данії, Норвегії – 8-10. У промислове розвинутих країнах великого значення надають розробці й реалізації ефективної державної інноваційної політики. За даними англійської комісії з трудових ресурсів, 15% зростання загальної ефективності американської та японської промисловості є наслідком змін у характері використання робочої сили, 25% – капіталовкладень і 60% – змін у технології.

Інвестиційний клімат в Україні в 90-х XX ст. характеризувався несприятливими умовами, зокрема на макрорівні:

  • нестабільність законодавства з регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями,
  • відсутність ефективної системи оподаткування,
  • недосконалість земельного законодавства,
  • недосконалість механізму участі іноземних інвесторів у процесі приватизації,
  • непродумана амортизаційна політика,
  • нераціональна діяльність банківської системи,
  • відносно невисокі темпи інфляції за одночасно високих відсоткових ставок,
  • відсутність дієвих стимулів до праці,
  • відсутність національної державної кредитно-інвестиційної компанії, яка б здійснювала всебічний аналіз інвестиційних пріоритетів з їх техніко-економічним обґрунтуванням та контроль за наданням пільг інвесторам, особливо при здійсненні ними інвестицій в сучасні ресурсо-, енерго- і працезберігаючі технології та ін.,
  • значна корумпованість державних чиновників.

Про нестабільність законодавства з регулювання діяльності підприємств з іноземними інвестиціями свідчить, зокрема, те, що Закон України «Про іноземні інвестиції» від 13.03.1992 було скасовано прийняттям 20.V.1993 Кабінетом Міністрів України Декрету «Про режим іноземного інвестування». Декрет, з одного боку, удосконалив певною мірою режим іноземного інвестування (запроваджено поняття «кваліфікована іноземна інвестиція»), а з іншого – погіршив умови діяльності іноземних інвесторів (зокрема, чинність ст. 32 «Оподаткування» для підприємств, створених згідно із Законом «Про іноземні інвестиції», замість передбачуваних 10 років тривала і лише до 1.01.1994). Дію Декрету було скасовано прийняттям 19.03.1996 нового Закону «Про режим іноземного інвестування», яким встановлено ще жорсткіші умови діяльності іноземного інвестора скасовано гарантію щодо звільнення від ввізного мита готової продукції, сировини, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, запасних частин, що їх ввозять в Україну для власних потреб, а також будь-які пільги щодо оподаткування підприємства з іноземними інвестиціями та додаткові пільги на інвестиційні вкладення у пріоритетні галузі економіки і соціальної сфери (вони надаватимуться лише окремим інвестиційним проектам), встановлено складніший порядок реєстрації іноземних інвестицій Кабінетом Міністрів України. Недосконалість земельного законодавства України виявляється в тому, що іноземний інвестор позбавлений права володіти землею, на якій розташоване підприємство, хоч земля може бути передана йому у тимчасове користування на умовах оренди на термін від 3 до 50 років, яку можна продовжити за бажанням орендаря після закінчення терміну дії договору оренди. Про недосконалість механізму участі іноземних інвесторів у процесі приватизації свідчить, по-перше, Закон України «Про іноземні інвестиції», в якому наголошується на можливості іноземних інвесторів реінвестувати прибутки у місцевій валюті та використовувати їх для участі у приватизації. Всупереч цьому, згідно із Законом «Про приватизацію», інвестори можуть брати участь у програмі приватизації лише у ВКВ. По-друге, метод оцінки майна та курс, за яким перераховують вартість об'єктів, що приватизуються у ВКВ, не регулюється законодавче. По-третє, обмежено форми участі іноземних інвесторів у приватизації, насамперед комерційний конкурс (лише за погодженням з Кабінетом Міністрів України, коли за ініціативи іноземних інвесторів передбачається, що продаж контрольного пакета акцій можливий на неконкурентних засадах). По-четверте, не існує гнучкої системи розрахунків за об'єкт, який приватизують (часткова оплата вартості майна прогресивним технологічним обладнанням, матеріалами, комплектуючими та ін.), і державної підтримки для забезпечення ефективної роботи в постприватизаційний період. По-п'яте, нерозвинені ринкова й технічна інфраструктури. По-шосте, діюча система бухгалтерського обліку в Україні не відповідає вимогам іноземних інвесторів. По-сьоме, сам процес роздержавлення і приватизації (майже у 60% усіх випадків) відбувається з порушенням кримінального кодексу. Незважаючи на перехід понад 50 тисяч підприємств до приватних осіб та трудових колективів, в країні, з якісного боку, немає «критичної маси» недержавних фірм, процедуру приватизації ускладнено великою кількістю документів. Нераціональність амортизаційної політики виявляється в тому, що донедавна кошти амортизаційних фондів підприємств вилучала держава. У держави та у багатьох підприємств не існувало фінансових джерел інвестицій. Наприкінці 90-х в Україні проведено переоцінку ОВФ, істотно підвищено норму амортизації, а реінвестовану частину прибутку звільнено від оподаткування. Щодо діяльності банківської системи то на кінець 1994 у розпорядженні комерційних банків було 137,3 трлн. крб. тимчасово вільних грошей, в т.ч. заощаджень населення. Фінансові компанії за рахунок продажу населенню цінних паперів володіли приблизно 10 трлн. крб. Проте ці гроші не інвестувалися у виробництво, а використовувалися для надання підприємствам кредитів для виплати заробітної плати, а головне – для короткотермінового кредитування спекулятивних угод комерційних структур і прямих фінансових спекуляцій (зокрема на валютній біржі). В наступні роки ситуація в цій сфері не поліпшилася. Так, у 1997 питома вага довготермінових кредитів становила 10%, у 1999 – 1%. Наприкінці 90-х розроблено Програму Уряду щодо стимулювання інвестиційної активності комерційних банків наданням тим із них, у яких питома вага інвестицій становитиме не менш як 25% від загального обсягу кредитного портфеля, додаткових (централізованих) кредитних ресурсів і вигідніших нормативів господарської діяльності. Високі темпи інфляції посилюють диспропорції в економіці, дезорганізовують господарські зв'язки, призводять до кризи фінансів, значно активізують спекуляцію та тіньову економіку, корупцію, посилюють злочинність. За таких умов інвестиції, що скуповуються протягом кількох років, знецінюються тому Інвестування у виробництво стає малопривабливим способом використання коштів. Найважливіша умова значних інвестицій – приборкання інфляції, що дасть можливість знизити дисконтну ставку комерційних банків і збільшити реальний попит на товари, послуги, а отже, й очікуваний прибуток від інвестицій. Так, у 1992 індекс споживчих цін підвищився у 21 раз, у 1993 – у 103 рази, в 1994 – у 5 разів. У наступні роки темпи зростання цін не перевищували 20% (в 1999 – до 18%). Незважаючи на це, облікова ставка НВУ надто висока, що свідчить значною мірою про хибність фінансової макростабілізації економіки, а також про економічний егоїзм комерційних банків, надто високу питому вагу приватних кредитних ресурсів у загальній їх сумі. Інвестиційний клімат в Україні посилюють зубожіння населення, виснаження інвалютних ресурсів і від'ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу, а також професійна непідготовленість управлінської ланки господарських структур до інвестиційного співробітництва. Значною перешкодою для іноземних інвесторів є високий ризик інвестування, й інвестори або утримуються від вкладення капіталу, або ж як компенсацію за ризик вимагають вищий прибуток. Процесу нагромадження інвестицій в Україні на рівні підприємств перешкоджає по-перше, криза неплатежів. Так, наприкінці 1998 загальна сума дебіторської і кредиторської заборгованості підприємств становила відповідно приблизно 90 і 122 млрд. грн. (остання перевищує обсяг ВВП), з яких на підприємства припадає майже 95%. Внаслідок цього зростають обсяги бартерних операцій (у 1998 – приблизно 42%), посилюється процес вимивання оборотних засобів підприємств. По-друге, непомірний податковий прес на підприємства. В 1999 підприємства України повинні були сплачувати майже 35 видів податків (у т. ч. приблизно 10 місцевих податків і зборів), серед яких податок на заробітну плату становив 51% податок на прибуток підприємств – 30% і на додану вартість – 20%. По-третє, надзвичайно висока ціна за кредити – до 70% джерел фінансування за умови надання недорогих кредитів. У багатьох розвинутих країнах світу в період криз комерційні банки під впливом центрального банку спрямовують приблизно 35% своїх коштів у пріоритетні галузі, насамперед з невеликим робочим періодом а отже, й швидкою окупністю (наприклад, у виробництво продуктів харчування, житлове будівництво). В такому разі центральний банк зменшує для таких банків облікову ставку. В Японії майже половина інвестиційних засобів комерційних банків спрямовувалася на надання довготермінових кредитів або зберігалась у центральному інвестиційному банку і використовувалася для інвестицій. В Україні питома вага довготермінових кредитів знизилася в 1998 до менш як 1%. По четверте, незначні обсяги амортизаційного фонду та їх нерідко нецільове використання. Так, у СІНА на амортизацію припадає приблизно 65% валових інвестицій. В Україні рівень фізичного зношування основних фондів у промисловості становив у 1998 майже 50%. Ще вищий він щодо активної частини основних виробничих фондів, тобто верстатів і устаткування. В країні у 90-ті не здійснювалося навіть просте відтворення основних виробничих фондів. Незважаючи на це, уряд в окремі роки вилучав частину амортизаційних відрахувань до державного бюджету. Так, з 1.І.1999 підприємства всіх форм власності змушені перераховувати до державного бюджету 10% амортизаційних відрахувань незалежно від фінансового стану. Якщо таке рішення економічно необґрунтоване для всіх підприємств, то для приватних воно позбавлено навіть юридичних підстав. Крім того річні норми амортизаційних відрахувань для основної маси основних фондів збільшені в середньому в 3-4 рази, що означає перехід до прискореного методу амортизації. Це рішення ще більш ускладнює процес поповнення інвестиційних ресурсів на підприємстві. Воно негативно позначилося насамперед на підприємствах, які про індексували свої виробничі фонди (індексація в 1995-96 не була обов'язковою), посилило відплив капіталу зі сфери матеріального виробництва у ті сфери й галузі, в яких питома вага основних фондів нижча, а оборот капіталу здійснюється швидше, а також за кордон і в тіньовий сектор економіки. Прискорений метод амортизації вигідний лише для рентабельних підприємств, оскільки вони мають пільги з податку на прибуток в перші роки використання нових засобів праці. Однак він не може застосовуватися для об'єктів з нормативним терміном експлуатації менше 7 років, а також для тих елементів ОВФ, для яких до 1.01.1999 міг використовуватися метод прискореної амортизації та ін. По-п'яте, процес вимивання грошей з оборотних засобів підприємств. Так, за 1991-97 виробництво ВВП скоротилося у 2 рази, а грошова маса – більш як у 4 рази. Питома вага грошей в оборотних засобах підприємств промисловості становила на початку 1998 1,4%, а сільського господарства – всього 0,6%. Це, у свою чергу, посилює процес бартеризації в торгівлі, натуралізацію в оплаті робочої сили, а отже, призводить до зниження платоспроможного попиту населення, процесу реалізації товарів і послуг. В Україні надто високі норми запасів матеріальних оборотних засобів (у 1996 перевищували 14% ВВП, тоді як у розвинутих країнах Заходу – не більш як 1,5% ВВП). По-шосте, надто низький рівень реальної заробітної плати, внаслідок чого відтворення робочої сили не здійснюється на якісно необхідному рівні, значно звужується життєва сфера економіки, а отже, й процес нагромадження капіталу. Негативно позначається і несвоєчасна виплата заробітної плати або її виплата в натуральній формі, як правило, за завищеними цінами. В Україні в 1998 понад 75% отриманої заробітної плати спрямовувалося на придбання товарів і послуг першої необхідності, проте майже 70% працюючих не отримували своєчасно заробітну плату. По-сьоме, переважання торговельного капіталу над промисловим, що відповідає періоду первісного нагромадження капіталу і виражається в переважанні торгових посередників між різними виробниками, з одного боку, виробниками і споживачами – з іншого. Внаслідок цього зростають ціни на товари і послуги, привласнюється зростаюча частина додаткового і навіть необхідного продукту, створеного виробниками і найманими працівниками. Сам процес первісного нагромадження капіталу відбувався в 90-х через спекулятивну торгівлю, фінансові спекуляції (в т.ч. створення фінансових пірамід), незаконне використання банками значних бюджетних коштів, розкрадання державної власності. По-восьме, відсутність сприятливих умов для розвитку дрібного і середнього підприємництва. Зазначені причини частково стосуються і макроекономіки (зокрема, відсутність науково обґрунтованої кредитної політики). На суто макроекономічному рівні нагромадженню інвестицій перешкоджає втрата внутрішнього ринку, відсутність зовнішньої конвертованості гривні, штучне запровадження внутрішньої конвертованості та ін.). Позбутися диспропорцій в економіці та відновити керованість економічними процесами можна лише за допомогою глибоких та обґрунтованих структурних перетворень із залученням відповідних інвестиційних коштів зокрема значних зовнішніх фінансових ресурсів. Найбільш динамічне і вагоме джерело інвестування з'являється за наявності дієвих стимулів до праці та сприятливих умов праці. В Україні через низький рівень оплати праці та робочої сили, з одного боку, і рівень світових (або близьких до них) цін на всі інші товари – з іншого, таке джерело відсутнє. Важливими умовами формування інвестиційного клімату в Україні є надання цільових пільг (наприклад, звільнення від оподаткування прибутку на 2–3 роки, гарантування репатріації прибутку в разі пільгового оподаткування та ін.) для іноземних компаній, які вкладають інвестиції в енерго-, ресурсо- і працезберігаючі технологи, наявність системи заходів щодо стимулювання експорту вітчизняними товаровиробниками, надання їм пільг для капіталовкладень у галузі й виробництва, зорієнтовані на експорт.

Для поліпшення інвестиційного клімату в Україні необхідно:

  • дотримуватися вимог економічних законів, насамперед законів вартості, грошового обігу, пропорційності, одержавлення економіки та ін. Порушення вимог закону вартості призвело до величезного диспаритету цін на продукцію промисловості та сільського господарства (у 1991-96 оптові ціни на промислову продукцію, що споживається сільським господарством, зросли у 288 тис разів, а ціни на сільськогосподарську продукцію – лише у 60 тис.), що спричинило насамперед значне руйнування аграрного сектора. Порушення вимог закону грошового обігу спричинило значну нестачу готівки (базових грошей), а отже, кризу неплатежів, заборгованість із заробітної плати, ілюзорну фінансову стабілізацію тощо,
  • забезпечити перехід від спрощеної консервативної моделі змішаної економіки (від монетаризму) до ліберального і соціалреформістського, а з огляду на основні напрями економічної теорії – до кейнсіанства та інституціоналізму,
  • перейти до орієнтації на колективні форми власності, передусім трудової колективної власності (на засоби виробництва, створений продукт тощо). Внаслідок роздержавлення і приватизації такої орієнтації на колективні форми в кількісному вимірі, на перший погляд, дотримуються. Проте частка трудових колективів у власності роздержавлених і приватизованих підприємств не перевищувала наприкінці XX ст. 20%. Через непродуману податкову, амортизаційну, кредитну політику руйнується колективна власність на створений продукт, оскільки через механізм оподаткування з підприємств вилучалося до 80% доходів, що унеможливлювало реалізацію колективної власності й на засоби виробництва,
  • здійснити комплекс заходів щодо стимулювання платоспроможного попиту насамперед за рахунок істотного підвищення заробітної плати. Це водночас означатиме дотримання вимог закону попиту і пропозиції,
  • посилити роль держави у банківській системі створенням державних спеціалізованих банків (земельних, інвестиційних та ін.) і помітним здешевленням на цій основі кредитів та їх спрямуванням на структурну перебудову й вирішення інших проблем (комерційні банки України зосередили в своїх руках майже 80% кредитного ринку, що спричинило подорожчання кредитів),
  • основними джерелами капіталовкладень для виконання таких державних програм з освоєння нових видів конкурентоспроможної продукції повинні стати державні довготермінові позики, кредити комерційних банків, кошти підприємств, отримані завдяки наданню державою податкових пільг, випуск акцій та їх продаж населенню за умови надання державою пільг при оподаткуванні дивідендів та гарантій їх отримання, частина коштів державного бюджету, використання коштів конверсійного та інвестиційного фондів, до яких відраховують частину своїх доходів підприємства,
  • створювати спільні підприємства за участю країн СНД та далекого зарубіжжя, відновлювати раціональні міжнародні господарські та науково-виробничі зв’язки,
  • створювати нові форми ефективної взаємодії науки і техніки (технопарки та ін.) й вільні економічні зони, в яких легше формувати сприятливий інвестиційний клімат для залучення іноземного капіталу, будівництва спільних підприємств тощо,
  • здійснювати комплекс заходів щодо створення належних умов праці для формування потужного джерела внутрішніх інвестицій, які є вирішальним фактором капіталовкладень оновлення технологічного способу виробництва,
  • надавати пільги та допомогу вітчизняним товаровиробникам, які експортують свою продукцію і вкладають інвестиції в галузі й виробництва, зорієнтованіна випуск конкурентоспроможних товарів,
  • здійснювати комплекс заходів, спрямованих на запобіганнянезаконного вивезення капіталу з України, повернення вивезених 40 млрд. дол., а також щодо залучення до інвестиційного процесу 10-12 млрд. дол., які є у населення.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.