Безпосередньо суспільний характер виробництва

Безпосередньо суспільний характер виробництва – виробництво, засноване на домінуванні суспільної власності на засоби виробництва та планомірному, свідомому його регулюванні в загальносуспільному масштабі. Категорія безпосердньо суспільного характеру виробництва була вихідною в парадигмі як вітчизняної економічної науки, так і економічної науки загалом у колишньому СРСР з кінця 20-х до середини 80-х.

Теоретично й методологічно обґрунтували безпосередньо суспільний характер виробництва у найзагальніших рисах Маркс та Енгельс. Вони виходили з того, що рівень усуспільнення виробництва на машинній стадії його функціонування досить високий, постійно зростає і перестає відповідати характеру виробничих відносин, що базуються на приватнокапіталістичній формі привласнення засобів виробництва. Звідси й робився висновок про необхідність і доцільність заміни крупної капіталістичної приватної власності на засоби виробництва суспільною. Причому націоналізація розглядалася не лише як необхідна передумова забезпечення суспільного прогресу, підпорядкування економічного розвитку загальносуспільним інтересам, що ототожнювалися з інтересами класу найманих працівників, а й як акт відновлення і встановлення соціальної справедливості, оскільки засоби виробництва (капітал) створювалися за рахунок експлуатації робітників і нееквівалентного обміну з приватними господарствами, що базувалися на власній праці. Водночас виникають об'єктивні передумови для здійснення суспільного контролю за процесом відтворення й свідомого, планомірного регулювання людьми умов своєї життєдіяльності, а отже, механізми саморегуляції і товарно-грошові відносини, на яких вони базуються, згідно з логікою концепції, ставали непотрібними в майбутньому комуністичному суспільстві, а в перехідний період до цього суспільства – допоміжними й обмеженими не лише в часі, а й щодо сфер дії. Безпосередньо суспільний характер виробництва також пов'язувався з тим, що майбутнє суспільство на основі високої продуктивності праці забезпечить виробництво предметів споживання в таких обсягах, які дадуть можливість перейти у споживанні до реалізації принципу “кожному за його потребами”. В таких умовах відпадає об'єктивна потреба в попередньому привласненні предметів споживання за допомогою механізму зіставлення міри праці й міри споживання, який в умовах суспільного поділу праці функціонує на основі використання вартісних форм. Виробничі відносини таким чином, стають «прозорими» або ж такими, що не опосередковуються товарно-грошовими формами, отже виробництво і праця стають безпосередньо суспільними. Перші спроби практичної реалізації цього теоретичного підходу були зроблені в період 1918–21 (політика «воєнного комунізму») у примітивши формі. Вони зазнали невдачі, і з проголошенням непу було взято курс на широке використання товарно-грошових відносин, матеріальної зацікавленості. Економічна політика у 20-80-х більшою чи меншою мірою також була зорієнтована на практичну реалізацію концепції безпосередньо суспільного характеру виробництва. Проте вона була спотворена насамперед сталінськими методами керівництва, процесом узурпації влади та власності верхівкою бюрократичного апарату тощо. Приватна власність не допускалася навіть у тих секторах економіки, де рівень розвитку продуктивних сил був незначний і праця здійснювалася на основі використання простих індивідуальних знарядь. Усуспільнення виробництва ототожнювалося, таким чином, з його одержавленням. А там, де формально залишався недержавний сектор (колгоспи), він піддавався не меншому адмініструванню, ніж підприємства державного сектора економіки. З іншого боку, підвищення рівня усуспільнення виробництва ототожнювалося з посиленням його концентрації, звідки й випливало обґрунтування курсу на гігантоманію. За домінування державної форми власності сама держава перетворилася на головного суб'єкта господарювання, що й спричинило посилення централізації. Причому якщо держава виступала від імені суспільства, то від імені держави господарські функції, передусім розпорядження власністю й управління, здійснювали фактично відомства і бюрократичний апарат, що поступово набував всіх ознак класу. Підприємствам доводилися виробничі завдання у формі директивних планів, в яких детально регламентувалося, що, коли і в якій кількості виробляти, куди і на яких умовах збувати продукцію. Централізованим був і розподіл ресурсів, що здійснювався у формі матеріально-технічного постачання. Значення вартісних важелів впливу на економіку (ціни, грошей, кредиту, відсотка тощо) применшувалося. Вони суттєво не впливали на основні параметри економічного розвитку. Рух вартісних потоків був похідним від руху натуральних потоків у процесі кругообороту суспільного продукту. Платоспроможний попит, особливо у сфері розподілу ресурсів, не відігравав помітної ролі у формуванні пропорцій суспільного відтворення. За таких умов споживач фактично позбавлявся права й можливості вибору. Звідси – постійні дефіцити, диктат виробника над споживачем. Відбулося не усунення конкуренції, що ставилося за мету, а перенесення її зі сфери виробництва у сферу розподілу та споживання. Внаслідок цього поширеною була практика визнання індивідуальних витрат виробництва як суспільне необхідних. Так, у 80-х через механізм зональної диференціації закупівельних цін і встановлення дотацій до них практично кожному сільськогосподарському підприємству доводилася індивідуальна ціна. Підприємства за таких умов ставили за мету не зниження витрат, а «вибивання» у вищестоящих органів управління вищих цін (дотацій). Це значною мірою і обумовлювало витратний характер економіки. Стимулятором нарощування витратності було також використання як домінуючих валових вартісних показників в оцінці результатів господарської діяльності підприємств, відомств і регіонів. Система інтересів розглядалася під кутом зору беззаперечної пріоритетності загальнонародних (державних) інтересів і підпорядкованості, вторинності щодо них особистих і колективних інтересів. Саме за цієї умови, як вважалося можливе зростання добробуту як загалом, так і кожного члена суспільства. Спроби на практиці ув'язати для кожного члена суспільства міру праці, частку в отримуваному суспільному продукті й у кінцевому підсумку міру споживання на загальносуспільному, загальнодержавному рівнях через централізоване нормування, втчи пряме нормування споживання, призводили до зрівнялівки, підриву стимулів до високоефективної праці. Фінансова система розпадалася в економічній науці та функціонувала на практиці в режимі єдиного котла, до якого спочатку в» викачувалося з підприємств, а потім звідти виділялося на задоволення їх потреб. Умови для інвестиційної діяльності підприємств визначалися з єдиного центру, а отже, об'єктивні можливості для здійснення процесу розширеного відтворення формувалися не на рівні самого підприємства, а в органах державного управління економікою (міністерствах і відомствах). У багатьох випадках підприємства не мав можливості самостійно здійснювати навіть простого відтворення, оскільки централізації підлягала також частина фонду амортизації .Як вітчизняна, так практика господарювання інших країн переконливо довели низьку ефективність командно-адміністративної системи, її нездатність функціонувати в інтересах споживача, несприйнятливість нею досягнень науково-технічного прогресу. Тому, крім процес усунення ринкових деформацій в практиці господарювання, вкрай важливим і необхідним є формування нової парадигми економічної науки. Без глибоко наукового обґрунтування реформування економів як свідчить досвід, поглиблюються кризові явища, розладнуються всі основні сфери життєдіяльності суспільства.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.