Виробництво

Виробництво – процес взаємодії між людьми, їх вплив на речовину природи й формування рис і здібностей людини, необхідних для створення матеріальних і духовних благ та послуг. У широкому значенні виробництво – процес діалектичної взаємодії безпосереднього виробництва, розподілу, обміну і споживання. Вирішальну роль у розвитку суспільства відіграє виробництво матеріальних благ і послуг. Виробництво матеріальних благ у суспільно-економічній формації (тобто за феодалізму, капіталізму тощо) має свої специфічні особливості, характеризується різними знаряддями пращ тощо. Водночас йому властиві деякі спільні риси. Так, у межах будь-якого способу виробництва здійснюється взаємодія людини з природою. Суб'єктом взаємодії є людство, об'єктом – природа. У процесі цієї взаємодії людина видозмінює речовину природи і пристосовує її для задоволення своїх потреб. На виготовлення продукції вартістю 1 дол. людство витрачає в середньому 1 т природних ресурсів.

Взаємодія людини з природою означає процес праці, який передбачає три основні моменти:

• працю людини,
• предмети праці,
• засоби праці.

Людина бере участь у процесі праці завдяки своїм фізичним і духовним властивостям (насамперед розумовим здібностям), тобто робочої сили. Праця – це свідома, доцільна діяльність людей, у процесі якої вони видозмінюють зовнішню природу, опосередковують, регулюють і контролюють обмін речовин між людиною і природою й водночас змінюють власну природу. При цьому людина досягає і своєї свідомої мети, яка визначає спосіб і характер її дії та якій вона підкоряє свою волю. Цим праця людини відрізняється від інстинктивних дій і операцій тварин.

Предмети праці – це речовина природи, на яку людина діє у процесі праці, піддаючи її обробці. Предмети праці поділяють на:

• дані самою природою (наприклад риба, яку ловлять, дерево, яке рубають),
• ті, що підлягають попередній обробці (наприклад, видобута руда на металургійному заводі). Такий предмет праці називають сирим матеріалом, сировиною.

Засоби праці – це річ або сукупність речей, якими людина діє на предмети праці. Вирішальна роль серед них належить механічним засобам (машини, устаткування), що є кістковою і мускульною системою виробництва й ознакою кожної епохи суспільного виробництва. З часу виготовлення засобів праці починається власне людська праця. До засобів праці також належать усі матеріальні умови процесу праці – робочі будівлі, канали, дороги тощо. Загальним засобом праці є земля. Крім мускульної системи виробництва (машин, устаткування) виділяють і судинну систему (труби, бочки, посудини тощо). Залежно від функцій, які виконуються в процесі праці, певна річ може бути і предметом, і засобом праці. Токарний верстат, що функціонує, належить до засобів праці, а той, що перебуває у ремонті, – до предметів праці. Процес праці є органічною єдністю трьох названих моментів і визначальна роль у ньому належить людині. Якщо процес праці розглядати як його результат (продукти), то він є процесом виробництва, а засоби і предмети праці – засобами виробництва. Спільним для всіх суспільно-економічних формацій у структурі продуктивних сил є те, що її становлять засоби виробництва і люди, які володіють виробничим досвідом і приводять у рух засоби виробництва. Основною продуктивною силою є людина. Предмети праці входять до складу продуктивних сил тією мірою, якою вони йдуть на продуктивне споживання і використовуються як джерела енергії.

До продуктивних сил в усіх формаціях належать також використовувані людьми сили природи вітер, сонце тощо. В сучасних умовах до продуктивних сил відносять і науку (специфічну продуктивну силу), форми й методи організації виробництва.

Окремим елементом продуктивних сил стає інформація. В процесі історичного розвитку продуктивні сили загалом, як і окремі їх елементи, постійно збагачуються, наповнюються якісно новим змістом. Так, до використовуваних сил природи нині належить і ядерна енергія інформація стала окремим елементом продуктивних сил лише в останні півтора-два десятиліття. Тому до процесу виробництва відносять не лише тих працівників, які безпосередньо впливають на предмети праці, а й учених, конструкторів, технологів, менеджерів, маркетологів та ін. Взаємодіючи між собою, елементи продуктивних сил перебувають у єдності, кількісно-якісній функціональній залежності. Так, винахід нової техніки вимагає відповідної зміни якості сировини, перекваліфікації працівників тощо.

Порушення пропорційності та збалансованості в розвитку продуктивних сил, наприклад, відставання рівня кваліфікації працівників від вимог нової техніки, істотні недоліки в організації виробництва чи порушення технічної дисципліни можуть спричинити аварії та катастрофи в глобальному масштабі. Системі продуктивних сил властиві свої внутрішні закони розвитку, зокрема закон переміщення робочих функцій від людини до техніки (засобів праці). Якщо в XIV-XV ст. ремісник використовував простий ручний інструмент, у XVIII-XIX ст. працював на окремому верстаті, то сучасний працівник на автоматизованому виробництві приводить у дію десятки одиниць машин і устаткування. В Японії існують «безлюдні виробництва» на яких 3-4 працівника лише контролюють роботу техніки. Отже, продуктивні сили – це фактори, які забезпечують перетворення речовин природи відповідно до потреб людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці.

Продуктивні сили є однією із сторін суспільного способу виробництва інша сторона – відносини економічної власності, що розкривають системну сутність виробничих відносин. В такому аспекті вживання категорії «відносини економічної власності» синонімічне категорії «виробничі відносини». У свою чергу, економічна власність є лише одним із аспектів власності як складної соціологічної категорії. Крім того, у ній виділяють соціальний, правовий, політичний та інші аспекти. Тому власність вивчають різні науки політична економія, економічна теорія, юриспруденція, соціологія тощо.

Найважливішими сторонами власності є економічна і правова (або юридична).

Як економічна категорія власність, у свою чергу, характеризується єдністю двох аспектів: кількісного та якісного. Кількісний аспект власності – це різноманітні об'єкти заводи, засоби праці, земля, гроші, цінні папери, патенти, ліцензії тощо. Найважливішим об'єктом власності є засоби виробництва. Залежно від того, в чиїх руках вони зосереджуються (рабовласника, феодала чи капіталіста), формується відповідний суспільний спосіб виробництва. Якісний аспект власності – це відносини між людьми, підприємствами, державою, між державами та іншими суб'єктами з приводу привласнення засобів виробництва створеного продукту, цінних паперів тощо в усіх сферах суспільного відтворення – в безпосередньому виробництві, розподілі та споживанні. Теоретичним вираженням відносин власності є сукупність таких економічних категорій, як вартість, ціна, гроші, капітал, зароби на плата, прибуток податок тощо Відносинам власності властиві свої закони розвитку закон концентрації (капіталу), закон централізації власності та ін. Кожна економічна категорія відображає певну сукупність реальних економічних процесів, певні елементи економічної системи. Власність як економічна категорія за своїм змістом охоплює сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення різноманітних об'єктів власності в усіх сферах суспільного відтворення, їх системну сутність.

Економічна власність тісно пов'язана з юридичною. Юридична власність – це вияв волі певного класу, соціальної групи, окремої людини щодо певних об'єктів власності й правове оформлення цієї волі в юридичних актах і нормах, у праві власності. Найважливіші категорії юридичної власності – володіння, розпорядження, користування. Продуктивні сили, формуючи разом з відносинами власності суспільний спосіб виробництва, відіграють у ньому визначальну роль, є його матеріально-речовим змістом, оскільки за своєю натуральною будовою вони є певною сукупністю речей, певними видами матерії (наприклад, електроенергії), а відносини власності – їх соціально-економічною формою. Розвиваючись більш динамічно (під впливом потреб, інтересів людей тощо), продуктивні сили поступово вступають у все більшу суперечність з відносинами власності, які спочатку є формою їх розвитку (сприяють розвитку засобів виробництва, науки, задоволенню інтересів людини тощо). Але з часом вони стають гальмом їхнього зростання, все більше не узгоджуються з потребами працівників, внаслідок чого між ними виникає конфлікт. Це виявляється в еволюції форм власності. Так, на зміну індивідуальній капіталістичній власності, що переважала у XVI-XVIII ст., прийшла акціонерна форма власності індивідуальний капіталіст неспроможний був накопичити стільки коштів, щоб збудувати залізницю, купити великі промислові підприємства тощо. Тому в акціонерній формі власності об’єднуються капітали кількох чи багатьох капіталістів. Завдяки цьому більш розвинута форма власності розв'язує суперечність між двома сторонами суспільного способу виробництва, відкриває ширший простір для розвитку продуктивних сил. На відміну від суспільного, технологічний спосіб виробництва формується внаслідок взаємодії продуктивних сил і техніко-економічних відносин. Ці відносини визначаються рівнем розвитку техніки (звідси перша частина назви), вдосконалюються паралельно з нею та іншими елементами продуктивних сил. Вони складаються з відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва, його концентрації тощо і, взаємодіючи, формують суспільний характер виробництва. Для створення складного продукту (автомобіля, літака тощо) потрібна велика кількість деталей, вузлів (наприклад, в автомобілі налічується до 15 тис. деталей). На їхньому виробництві спеціалізуються від кількох до десятків тисяч підприємств. Поглиблення спеціалізації означає розвиток суспільного характеру виробництва і супроводжується зростанням продуктивності праці. Техніко-економічним відносинам також властиві свої закони розвитку закон концентрації виробництва, закон усуспільнення виробництва і праці та ін.

Відповідно до трьох етапів розвитку техніки розрізняють три технологічні способи виробництва:

• заснований на ручній праці,
• заснований на машинній праці,
• заснований на автоматизованій праці.

У розвинутих країнах світу формується технологічний спосіб виробництва, що базується на автоматизованій праці.

В Україні на сучасному етапі переважає технологічний спосіб виробництва, заснований переважно на ручній та машинній праці. Підсистеми (продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно-економічні відносини та відносини власності) повинні перебувати у певній відповідності одна з одною їх розвиток необхідно узгоджувати. Оптимальне співвідношення цих підсистем залежить насамперед від господарського механізму, що являє собою сукупність форм, методів і важелів використання економічних законів, вирішення суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини. Двома основними елементами господарського механізму є ринкові та державні методи управління економікою. Виходячи з цього, один із критеріїв розмежування економічних систем – виокремлення ринкової та адміністративно-командної системи. Останню у західній економічній літературі ще називають етатистською (етат. – держава).

У розвинутих країнах світу раціонально поєднуються ринкові важелі регулювання економіки з державними. На цій основі західні вчені виділяють ще такий тип економічної системи, як змішана економіка. На макрорівні оптимальне співвідношення названих підсистем, окремих їх елементів (насамперед розвитку продуктивних сил) здійснюється за допомогою форм і методів організації виробництва. Внаслідок цього в економічній системі виділяють ще організаційно-економічні відносини (до яких також належать менеджмент, маркетинг та ін.) В також характеризують відповідна форма праці, типи й форми економічної власності, способи (техніко-економічний та соціально-економічний) поєднання факторів виробництва, мета, структура ефективність виробництва та інші параметри.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.