Виробничо-територіальні, або територіально-виробничі, зв'язки (ВТЗ)

Виробничо-територіальні, або територіально-виробничі, зв'язки (ВТЗ) – співвідношення, які встановлюються між різними виробничими одиницями, компонентами виробництва підприємствами, групами підприємств, галузями виробництва, територіально-виробничими комплексами економічних районів та їх таксономічних територіально-виробничих одиниць (центрів, вузлів, агломерацій, зон) тощо в процесі їх функціонування. ВТЗ відображають територіальний поділ праці, поглиблення якої ускладнило ці зв'язки й водночас диференціювало їх. У кожній галузі народного господарства існують свої системи ВТЗ, обумовлені передусім техніко-економічними особливостями процесів виробництва і збуту продукції. Система ВТЗ виробничо-територіальних одиниць (районів) відображає особливості природних і економічних умов їх розвитку, а також їх виробничу структуру. ВТЗ в Україні формуються, виходячи з їх економічної ефективності, мірилом якої є мінімум сукупних народногосподарських витрат на виробництво й доставку до споживача продукції за умови досягнення заданих виробничих результатів.

Формування ВТЗ починається на рівні виробничих підприємств (зв'язки щодо завезення палива (енергії), сировини та інших вихідних матеріалів, з обслуговування виробництва машинами, устаткуванням, допоміжними матеріалами, щодо вивозу напівфабрикатів і готової продукції). Кожний з цих типів зв'язків може мати внутрірайонний (місцевий)і міжрайонний характер ВТЗ гірничих і сільськогосподарських підприємств є територіально ближчими, а у зв'язках підприємств, наприклад, обробної промисловості значна частка далеких перевезень. Процеси виробничого комбінування підприємств (при переробці хімічної, металургійної чи сільськогосподарської сировини) більшою мірою пов'язані з утворенням суміжних, близьких ВТЗ, а кооперування підприємств (у машинобудуванні або легкій промисловості) в багатьох випадках менш тісні. Зв'язки виробничих об'єднань, що використовують переваги як внутрігалузевої й міжгалузевої спеціалізації виробництва, так і його раціональної територіальної організації, різноманітні за економіко-географічним характером. Вони можуть здійснюватися в межах промислового вузла, адміністративного району або області, охоплювати територію економічного району або декількох районів. Виробничі об'єднання, засновані на комбінуванні, мають вузловий (промислові комбінати) або кущовий (аграрно-промислові об'єднання) тип організації виробничо-територіальних зв'язків. Об'єднання, які широко використовують принцип кооперування своїх підприємств, відрізняються внутрірайонною і міжрайонною організацією виробничо-територіальних зв'язків. Розрізняють ВТЗ за поточним споживанням предметів праці (сировина, паливо, електроенергія та ін.), за забезпеченням виробництва засобами праці й нагромадженням предметів праці при розширеному відтворенні, за проміжною продукцією (вироби, які надходять у виробництво, переробка поточного виробництва), за кінцевою продукцією, що використовується на споживання, заміну вибулих основних фондів, створення запасів, експорт тощо.

ВТЗ поділяють також на внутрігалузеві й міжгалузеві, а останні – на прямі й відносні. У зв'язках підприємств, об'єднань територіальна специфіка визначається ступенем транспортабельності вихідної сировини, особливостями її переробки, величиною просторового розриву між районами виробництва і споживання продукції, порівняльною вартістю одиниці готової продукції тощо. Висока частка внутрірайонних виробничих зв'язків характерна, наприклад, для тваринництва, вирощування цукрового буряку, вугільної й залізорудної промисловості. ВТЗ зернового господарства, машинобудування, нафтової промисловості формують міжрайонний обмін. Господарські взаємовідносини виробничо-територіальних одиниць, які мають міжрайонний характер, обумовлені спільним використанням підприємствами і виробництвами єдиних джерел енергії, води, допоміжних матеріалів тощо, власне виробничі зв'язки, продиктовані процесами поділу праці між територіальне роз'єднаними підприємствами виробничих об'єднань, комбінатів або низки кооперованих заводів і фабрик, у свою чергу, поділяють на зв'язки щодо комбінування, комплексного використання сировини або відходів, виробничого кооперування, яке забезпечує комплексність виготовлюваних виробів і обслуговування основного виробництва допоміжними матеріалами (наприклад, на металургійних комбінатах – зв'язки щодо флюсів). Переважна більшість загальнорайонних і власне виробничих зв'язків здійснюється в межах виробниче-територіальних комплексів, але обумовлена науково-технічним прогресом, удосконаленням техніки і технологи виробництва, поглибленням його спеціалізації, здешевленням транспорту тощо, зумовлює скорочення комплексів, тобто переміщення окремих стадій виробництва у сприятливий для їх розвитку район і, відповідно, збільшення частки зовнішніх зв'язків комплексів щодо кооперування, зростання обсягів завезення палива, сировини і матеріалів, та вивезення напівфабрикатів і готової продукції. Співвідношення внутрішніх і зовнішніх ВТЗ виробниче територіальних комплексів економічних районів України суттєво відмінні. Так, районні комплекси зі значним розвитком виробництва комбінування (Донецько-Придніпровський) характеризуються високою питомою вагою внутрірайонних зв'язків, а комплекси з широким розвитком промислового кооперування (Центральний Західний), навпаки – високою часткою міжрайонних зв'язків існуюча в колишньому СРСР практика формування ВТЗ не на рівні підприємства, а на рівні Держплану ґрунтувалася не на економічній доцільності, а на певних вищих політичних інтересах створення єдиного народногосподарського комплексу й неможливості самостійного функціонування економіки окремих республік. Це стало одним із факторів краху економічної системи, що була неефективною за своєю суттю. Розвиток регульованих ринкових відносин в Україні дає змогу виявити нераціональні зв'язки, встановити необхідні галузеві й територіальні пропорції й оптимально розвивати та розміщувати виробництво.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.