Витрати виробництва

Витрати виробництва – спожиті в процесі виробництва продукту виробничі фонди підприємства. Часто під витратами виробництва суспільства розуміють всі витрати праці (живої та уречевленої), пов'язані з виготовленням продукту (тобто поняття “витрати виробництва” ототожнюється з поняттям вартості товару), а під витратами виробництва підприємства – витрати, що складаються з вартості спожитих засобів виробництва (с) і витрат на оплату праці (v). Таке трактування позбавлене логічної послідовності. Якщо під витратами виробництва розуміти все те, у що обходиться для підприємства виготовлення продукту, то на підставі єдності цілого й частини (підприємство є первинною ланкою суспільного виробництва) таку саму структуру повинні мати й суспільні витрати виробництва, тобто k=c+v і навпаки, якщо витрати виробництва суспільства виступають як вартість, то й витрати виробництва підприємства повинні маги ту ж саму будову: W=c+v+m. Адже вартість створюється тільки на підприємствах. Поза ними виробництво не існує.

Вартість і виробничі витрати – не синоніми, а різні економічні категорії, незалежно від того, йдеться про суспільні чи індивідуальні витрати виробництва. Вартість утворюється на основі відносин виробництва, а витрати виробництва – відносин виробничого споживання, що чітко виражено загальною формулою кругообороту виробничих фондів. З одного боку внаслідок взаємодії засобів виробництва і робочої сили відбувається споживання виробничих фондів, аз іншого – внаслідок цієї взаємодії як творчої сили виготовляється товар, створюється нова вартість. Споживання виробничих фондів і є тим процесом, на основі якого формуються витрати виробництва. Тому до цих фондів належить усе те, у що обходиться підприємству виробництво продукту. Витрати виробництва у розрахунку на одиницю продукції є собівартістю продукції.

Індивідуальні витрати виробництва – витрати виробництва, що формуються в конкретних його умовах і відображають фактичний рівень господарської діяльності підприємства. До витрат індивідуальних витрат виробництва належать не нормативні, а фактичні витрати матеріальних і трудових ресурсів, а тому будь-які зміни в господарській діяльності знаходять своє відображення в загальній сумі витрат виробництва та собівартості продукції. Зниження собівартості продукції відбувається передусім із підвищенням продуктивності праці. Це два взаємопов'язані показники ефективності виробництва.

Якщо собівартість продукції означає витрати виробництва на одиницю продукції K/N, то продуктивність праці – це кількість продукції, одержаної на одиницю витрат виробництва N/K. А тому всі фактори підвищення продуктивності праці є факторами зниження собівартості продукції механізація й автоматизація виробничих процесів застосування нових, прогресивніших технологій, наукова організація праці економія матеріально грошових коштів (повинна бути пов'язана з недопущенням безгосподарності, марнотратства і в жодному разі не спричиняти зниження якості продукції). Оскільки вироблена продукція реалізується на ринку за цінами, в яких закладено суспільно необхідний рівень господарської діяльності підприємств, то зниження собівартості продукції збільшує прибуток. Отже, суспільство матеріально стимулює підвищення рівня господарської діяльності підприємств і розвиток продуктивних сил. Зниження собівартості продукції загалом у галузі створює необхідні передумови зниження цін що, у свою чергу, зумовлює зростання купівельної спроможності населення, а отже, й підвищення його добробуту. Оскільки індивідуальні витрати виробництва – це вартість виробничих фондів, спожитих у процесі виробництва, то на їх величину впливає передусім рівень цін на ці фактори виробництва. Якщо ціни на засоби виробництва знижуватимуться, то за всіх інших незмінних умов виробництва зменшуватимуться витрати виробництва, а отже, знижуватиметься і собівартість продукції і, навпаки, якщо ціни на них зростатимуть, то це призведе до збільшення собівартості продукції.

Проведена під час економічної реформи в Україні в 90-х XX ст. «лібералізація» цін, по суті, була штучним їх підвищенням в десятки тисяч разів. Відповідно зросла собівартість продукції. При цьому багаторазова протягом року зміна цін на засоби виробництва не завжди враховувалася у собівартості продукції. Основні засоби виробництва до собівартості продукції зараховувалися здебільшого за старими цінами. Все це зумовило штучне викривлення реального стану витрат виробництва і зробило їх непорівняльними з цінами. Це породило хаос як в ціноутворенні, так і у визначенні собівартості продукції, що поглибило економічну кризу. Виправити таке становище можна лише встановленням обґрунтованих цін, що відображають суспільне необхідний рівень господарської діяльності підприємств. Це дасть змогу визначити й реальний рівень собівартості продукції.

Важлива складова витрат виробництва – витрати на оплату праці, які повинні відображати фактичні виграти праці, що є новоствореною вартістю, мінус вартість додаткового продукту. Коли рівень оплати праці нестабільний, постійно змінюється під впливом інфляційних процесів, витрати на оплату праці не відображають фактичних витрат праці. Зростання рівня заробітної плати призводить до збільшення собівартості продукції навіть за незмінних витрат праці. Крім того, заробітна плата – це лише частина необхідного продукту, яка розподіляється залежно від кількості й якості витраченої праці (v1). Друга його частина розподіляється без урахування або з частковим урахуванням трудової діяльності виробника через державний бюджет, поза господарською діяльністю підприємств і є формою суспільних фондів споживання (v2). Тому визначення собівартості продукції на основі заробітної плати неповне, штучно занижене на величину суспільних фондів споживання. Частково цей недолік компенсується тим, що до собівартості продукції відносять різні нарахування на заробітну плату. Але вони не відображають фактичних витрат на утворення суспільних фондів споживання. Тому розрізняють дві форми собівартості продукції: 1) ту, що утворюється на основі госпрозрахункових відносин, які лежать в основі господарської діяльності усіх підприємств і є, таким чином, госпрозрахунковою собівартістю (k1=c+v1), 2) повну собівартість продукції, що містить вартість всього необхідного продукту (k2=c+v=c+v1+v2). Першу покладено в основу утворення госпрозрахункових цін, тобто цін, за якими держава закуповує продукцію у підприємств, другу – ринкових роздрібних (оптових) цін, за якими цю продукцію продають споживачам. Однак у 90-ті в Україні не існувало такого розмежування ні у витратах виробництва, ні при встановленні цін. Держава поступово перестає виконувати роль посередника між виробником і споживачем, що призводить до встановлення прямих товарних зв'язків між товаровиробниками. А це, у свою чергу, вимагає, щоб до собівартості продукції зараховували не тільки заробітну плату, а й суспільні фонди споживання, тобто вартість всього необхідного продукту. Оскільки цього не відбувається, то собівартість продукції не відображає реальної картини фактичних витрат виробництва, а тому мало придатна як для оцінювання господарської діяльності підприємств, так і для встановлення цін.

Суспільні витрати виробництва – витрати виробництва, що відображають суспільне необхідний рівень господарської діяльності підприємств. Визначаються на основі індивідуальних витрат виробництва і є середньозваженою величиною: Kc=ki*Ni/Ni=k/N, де ki – індивідуальна собівартість продукції, Ni – продукція підприємства, k – усі виграти виробництва галузі, N – вироблена в галузі продукція, n – кількість підприємств галузі. Суспільні вартості виробництва, як і індивідуальні, поділяють на госпрозрахункові (kc1=c+v1) і повні (kc2=c+v1+v2).

Госпрозрахункові витрати виробництва є основою для встановлення госпрозрахункових цін, а повні – ринкових цін. Оскільки суспільна вартість виробництва – це еталон, до якого прирівнюється господарська діяльність підприємств, то за різних умов виробництва в галузі, об'єктивних щодо кожного господарства, суспільна госпрозрахункова собівартість продукції повинна визначатися щодо цих умов виробництва. Передусім це стосується сільського господарства, де від природно-кліматичних умов залежать результати виробництва. Різні умови виробництва в добувній і обробній промисловості тощо. За середньогалузевих умов виробництва доходи підприємств залежать не лише від рівня їх господарської діяльності, а й від тих умов виробництва, в яких вони змушені виробляти свою продукцію. А це підриває стимули до розвитку самого виробництва. На основі середньогалузевих умов виробництва можна визначати лише повну суспільну собівартість продукції, що є основою встановлення ринкових цін, оскільки для споживача не має значення, в яких умовах вироблено продукцію. Для нього головне те, щоб товари однакової споживчої вартості мали однакову ціну. Цим вимогам і відповідає повна середньогалузева суспільна собівартість продукції.

Основою встановлення цін є вартість, а не собівартість продукції, оскільки остання не містить вартості додаткового продукту. Але оскільки собівартість продукції легко визначити і вона входить до складу вартості відтворення, то історично склався менш точний, але широкодоступний метод визначення цін, коли до собівартості продукції додається певна надбавка, якай повинна бути прибутком підприємства. Величина її залежить від ринкової кон'юнктури, від того, за якою ціною виробник реалізовує свою продукцію.

На основі цього методу побудовані наукові концепції ціноутворення, зокрема теорія попиту і пропозиції, трьох факторів, теорія граничної корисності тощо, в яких прибуток розглядається не як вартість, створена додатковою працею, а як певна винагорода за ризик вкладення капіталу, утримання від споживання та ін. Так, по суті, сприймають прибуток і підприємства – не як створену вартість, а як частину вартості, яку виділяє їм суспільство на розвиток виробництва. Таке перекручене розуміння ціноутворення може бути виправлене, якщо в суспільстві буде розроблена методика визначення величини вартості товару, як це зроблено щодо собівартості продукції, і ціни встановлюватимуться на її основі.