Що є предметом земельного права?

Земельне право як галузь права становить сукупність правових норм, які регулюють суспільні земельні відносини. Для виокремлення самостійної галузі в системі права необхідна наявність предмету і методу правового регулювання, кодифікаційного акту законодавства й об'єктивної зацікавленості суспільства у ньому. Головним критерієм такого виокремлення є наявність спеціального, особливого предмета правового регулювання.

Предметом земельного права, як і будь-якої іншої галузі права, є визначене коло суспільних відносин, що регулюються його нормами. Щоб стати предметом особливої галузі права, ці відносини повинні мати специфіку, яка відрізняла б їх від суспільних відносин, врегульованих нормами інших галузей права. Земельні відносини, виступаючи самостійним видом суспільних відносин, мають певну специфіку, яка обумовлена специфікою їхнього об'єкта – землі.

Відповідно до ст. 1 Земельного кодексу (ЗК) України земля є основним національним багатством. Термін «земля» може розглядатися в різних аспектах – як природний об'єкт, планета (земна куля), частина космічної системи. Як земна куля (планета) земля є об'єктом правового регулювання міжнародного права. Водночас вона може розглядатися як середовище проживання людини, що охоплює земну і повітряну оболонку земної кулі, її надра, поверхню і ландшафт, тваринний і рослинний світ. У іншому значенні земля є об'єктом правового регулювання екологічного і природноресурсового права. У цьому значенні зазначений термін виступає тоді, коли земля розглядається як об'єкт правового регулювання земельного права. При цьому під терміном «земля» розуміється розташована над надрами частина земної поверхні, яка називається ґрунтовим шаром і розташована у межах території, на яку поширюється суверенітет держави.

Як об'єкт природи земля володіє унікальними для людини і суспільства властивостями. Вона є основою життя та діяльності людей, які на ній проживають. Як природний об'єкт земля має такі найважливіші функції: вона є засобом виробництва у сільському і лісовому господарстві та просторовим базисом для розміщення будинків, будівель і споруд. Земля існує незалежно від волі людини як загальна умова і предмет людського життя. Вона є просторовим базисом як для розміщення різних об'єктів, так і для таких природних об'єктів, як ліси, води, рослинність тощо. Слід вважати, що саме це розуміння поняття «землі» вкладене законодавцем у дефініцію, вказану в ст. 1 Закону України «Про охорону земель» від 19 червня 2003 року, згідно якої земля – це поверхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею.

Характерними рисами землі як природного ресурсу є її незамінність, обмеженість у просторі, локальність і нерухомість. Незамінність дістає вияв у тому, що земля незамінна для людського суспільства, для всіх поколінь людей. Про обмеженість у просторі свідчить той факт, що площа землі чітко фіксована і не може бути збільшена людьми залежно від їх потреб. Вони користуються певною територією, що обумовлено самою природою. Ця риса відображена в одному з головних принципів земельного права – принципі раціонального використання земель. Локальність пояснюється тим, що кожна земельна ділянка знаходиться у певній географічній точці незалежно від зміни землевласників чи землекористувачів. Земельна ділянка як природний об'єкт не може бути переміщена в іншу частину земної поверхні, оскільки має фіксоване положення, тобто є нерухомою.

Однією з найважливіших характеристик землі як засобу виробництва є її ґрунтова характеристика. Адже їй притаманна така унікальна властивість, як родючість. Тому земля відіграє особливу роль у сфері сільськогосподарського виробництва, де основним об'єктом її використання є ґрунти. Родючість значною мірою визначає споживну вартість землі, її корисність і здатність у поєднанні з працею бути джерелом одержання сільськогосподарської і лісової продукції.

Аналіз норм земельного законодавства свідчить про те, що регулювання земельних відносин ґрунтується на: поєднанні використання землі як природного ресурсу, територіального базису і основного засобу виробництва; на різноманітті форм власності на землю та інші природні ресурси; на достатніх повноваженнях органів державної влади та органів місцевого самоврядування з регулювання земельних відносин на своїх територіях; на рівності учасників земельних відносин у захисті своїх прав на землю; на неприпустимості втручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; на державному управлінні землями незалежно від форм власності та інших прав на землю.

У земельному законодавстві є норми, які регулюють відносини, що мають характер цивільно-правових: договорів із земельними ділянками, спадкування, відшкодування збитків тощо. Такі відносини можуть регулюватися нормами цивільного законодавства лише тоді, коли вони не врегульовані земельно-правовими нормами.

Таким чином, предметом земельного права є суспільні відносини, обумовлені специфічними властивостями землі як їх об'єкта у тій частині, у якій вони регулюються нормами земельного права.

Земельне право виходить із множинності суб'єктів права власності на землю і видів прав на земельні ділянки. Воно регулює поведінку суб'єктів земельних прав у сфері раціонального використання та охорони землі, земельного обігу, встановлює порядок діяльності державних органів щодо організації раціонального використання й охорони земель, а також захищає права та інтереси громадян і юридичних осіб, пов'язані з використанням земельних ділянок у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Усе викладене вище дає підстави зробити висновок про те, що земельне право є самостійною галуззю права, яка становить систему правових норм, що регулюють земельні відносини з метою забезпечення раціонального використання земель, їх охорони від негативного впливу, захисту прав громадян та юридичних осіб на землю і додержання встановленого правопорядку в галузі земельних відносин.