Поняття і принципи права землекористування
Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різноманіття форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Проте воно не втратило свого значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому вигляді знайшло закріплення в чинному ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.
Право землекористування можна розглядати в різних аспектах:
- в суб'єктивному розумінні – як правомочність користування земельними ділянками, тобто застосування їх корисних властивостей (правомочність користування є складовою "класичної тріади" повноважень власника) або як правовий титул, що надає фізичним та юридичним особам суб'єктивне право використовувати земельну ділянку, відмінний від права власності. Такий титул є "ярликом", що відповідає певній сукупності повноважень щодо земельної ділянки – щодо (1) користування та, у певних випадках, (2) володіння та (3) обмеженого права розпорядження нею (наприклад, шляхом надання земельної ділянки в суборенду). Саме у такому розумінні буде розглядатися термін "право землекористування" в даній темі.
- в об'єктивному розумінні – як інститут земельного права, сукупність правових норм, що регулюють здійснення суб'єктивного права землекористування, його виникнення, зміну та припинення.
Право землекористування як важливий правовий інститут земельного правовідношення та правомочності землекористувача, базується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені в загальних принципах земельного законодавства, що передбачені в ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, включені у зміст прав і обов'язків землекористувачів тощо.
Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне використання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо. Не усі ці принципи належать виключно до права землекористування, і тому не дістали повного відображення у земельному законі. Це обумовлює необхідність розгляду деяких з них стосовно права землекористування.
Принцип похідності права землекористування від права власності на землю полягає у тому, що саме виникнення цього права залежить від особи, яка володіє правом власності на земельну ділянку. Якщо право користування власника землі є його правомочністю, на підставі якого він добуває корисні властивості земельної ділянки, то землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й у межах, визначених власником. Таким чином, правомочність землекористувача на використання земельної ділянки спирається на право користування власника. При цьому власник може передавати землекористувачу своє право користування, як у повному, так і в обмеженому обсязі. Наприклад, держава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа – власник земельної ділянки, передаючи її у володіння і користування за договором оренди, може обмовити обсяг прав орендаря щодо користування, залишаючи окремі з них за собою.
Право на надання орендарем земельної ділянки в суборенду не змінює суті розглянутого принципу, тому що субарендний різновид землекористування також виникає на підставі згоди орендодавця, яким є власник земельної ділянки. Принцип похідності права землекористування від права власності виявляється й у тім, що власник земельної ділянки може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбаченому законом.
Принцип використання землі за основним цільовим призначенням є надзвичайно важливим для використання земельних ресурсів країни. Не зважаючи на його традиційне закріплення в нормах земельного права, у чинному ЗК цей принцип зазнав деяких змін. Так, відповідно до ч. 1 ст. 19 ЗК, землі України за основним цільовим призначенням поділяються на наступні категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісогосподарського призначення; землі водного фонду; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Відмінність наведеного категоріального розподілу земельних ресурсів від попереднього полягає не тільки в розширенні самих категорій земель на підставі відокремлення колишньої загальної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення в самостійні категорії, а й в їхньому розмежуванні за основним цільовим призначенням. Якщо раніше землі розподілялися на категорії за цільовим призначенням, що не враховувало інші цілі їхнього використання, то тепер вони поділяються за основним цільовим призначенням, яке припускає можливості їх використання й у супутніх цілях.
Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель також є традиційним у земельному законодавстві. Проте правові вимоги щодо раціонального використання й ефективної охорони земельних ресурсів не містять законодавчих критеріїв щодо землекористування. Через це вони мають юридично невизначений характер, що ускладнює забезпечення раціонального використання та ефективної охорони земель правовими засобами.
Принцип раціонального використання та ефективної охорони земель при здійсненні землекористування реалізується в двоєдиному нерозривному процесі. Він становить економічно необхідне й екологічно обгрунтоване використання земельних ресурсів, при якому одночасно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і суспільства. Тому правовими критеріями раціонального використання й ефективної охорони земельних багатств країни є додержання вимог щодо забезпечення їх родючості та екологічно обгрунтованого використання.