Земельний державний кадастр

Земельний державний кадастр – система відомостей і документів, які містять сукупність достовірних даних про природний, господарський і правовий стан земель. Застосовується для забезпечення раціонального використання земельних ресурсів країни.

Земельний державний кадастр – державний захід, спрямований на отримання і систематизацію достовірних і необхідних відомостей про розподіл земель серед власників і землекористувачів (у т.ч. орендарів), поділ земель за категоріями, якісну характеристику й народногосподарську цінність земель. Земельний державний кадастр посідає особливе місце в системі кадастрів природних ресурсів – водного, лісового і родовищ корисних копалин.

Дані Земельного державного кадастру необхідні для організації якнайповнішого та ефективного використання й охорони земель, планування народного господарства, розміщення та спеціалізації сільськогосподарського виробництва, меліорації та хімізації сільського господарства, при обґрунтуванні відведення земель для державних і суспільних потреб. Земельно-кадастрова інформація має важливе значення для формування показників державного контракту на сільськогосподарську продукцію. Дані Земельного державного кадастру – основа розрахунку земельного податку, вартості (ціни) землі орендної плати, рентних платежів, тобто основа реалізації земельної реформи.

Спершу кадастр існував у вигляді книги (реєстру), що містила список земель із зазначенням площі, якості ґрунтів і розмірів земельного податку. Пам'ятки історії, філософії Давнього Єгипту, Греції, Риму зберегли відомості про таксацію (від лат. taxatio – оцінка) земель за багато років до нашої ери. Так, за часів перших єгипетських фараонів (4 тис. років тому) ретельно велися оцінні списки земель, що підлягали оподаткуванню. Земельний державний кадастр Давнього Риму – це опис земельної власності, початок якого приписують Сервію Туллію (VI ст. до н.е.). У спеціальні реєстри вносили відомості про розміри земельних ділянок, способи їх обробітку, якість і дохідність. Принципи римського кадастру використовували інші країни. Документами середньовіччя, що свідчать про тогочасні роботи з визначення якості ґрунтів, обліку та оцінювання земель, є Візантійська сільськогосподарська енциклопедія – Геопініки (X ст.), а також низка переписів і кадастрів земель країн Західної Європи. У Київській Русі початкові дані про землю пов'язані зі стягуванням князями зборів і податей з підкорених ними племен. Найдавніші відомості про стягування податей відносять до часів князювання Олега і Ольги (X ст.), яка після вбивства древлянами її чоловіка Ігора (945) обклала їх тяжкими податями і встановила розміри повинностей з кожного плуга як одиниці земельної міри. Походження давніх земельних одиниць «плуг», «рало», «соха» пов'язано з визначенням розмірів земель і поземельним оподаткуванням на Русі. На перших порах при цьому до уваги брали величину земельної ділянки (земельного наділу). В XI сі землі поділяли за видами угідь дворові, орні, пустопорожні мисливські угіддя, не зазначаючи ґрунтових відмінностей. Перші переписи земель, які містили характеристику їх кількості та якості, було проведено в XII ст. У Росії в 1833-67 кадастрові роботи Міністерство державного майна проводило з метою вирівнювання земельних податків із державних селян. У Галичині перші земельні кадастри відомі в історичній літературі під назвою Йосифінської (1785-88) і Францисканської (1819-20) метрик. Історія Земельного державного кадастру західних областей України пов'язана переважно з австро-угорським кадастром 1817, який у 1868 було переглянуто (ревізовано). На ранніх етапах розвитку суспільства земельний кадастр містив відомості головним чином про площі земель. Пізніше земельні угіддя почали характеризувати за видами ґрунтів та їх родючістю.

На сучасному етапі Земельний державний кадастр має такі складові:

• реєстрація землекористувань,
• державний облік кількості земель,
• бонітування ґрунтів,
• економічна оцінка землі.

Між ними існують відповідний зв'язок і логічна послідовність здійснення. Реєстрація землекористувань забезпечує вивчення і визначає господарський стан земель. Вона полягає в юридичному оформленні га закріпленні меж землеволодінь і землекористувань, видачі землевласникам І землекористувачам документів на право володіння й користування землею, в записі землеволодінь і землекористувань у кадастровій документації (земельно-кадастрові книги). Державний облік кількості земель містить сукупність даних про природний і господарський їх стан характеристику кожного землеволодіння і землекористування за складом угідь та їх підвидами відповідно до прийнятої класифікації угідь. Характеристику природного й господарського стану земель доповнюють бонітування ґрунтів та економічна оцінка землі.

Залежно від змісту й порядку проведення робіт Земельні державні кадастри поділяють на основний (первинний) і поточний (наступний). Основний передбачає початкове отримання або уточнення відомостей про правовий, господарський і природний стан земель та внесення цих даних у земельно-кадастрові документи. Складається періодично після повторних обстежень земель, виконання земельне оцінювальних робіт, організації нових І реорганізації існуючих землеволодінь та землекористувань, а також при наступному заповненні заново затверджених земельно-кадастрових документів. Основний Земельний державний кадастр містить докладну інформацію про стан земельного фонду – загальні площі землекорисіувань і землеволодінь, склад угідь, якісний стан земель (бонітування ґрунтів та економічна оцінка). Поточний Земельний державний кадастр полягає у виявленні та внесенні до земельно-кадастрових документів змін, що відбулися у використанні земель після проведення основного Земельного державного кадастру. Завданням цього кадастру є також виправлення помилок у попередніх записах і внесення додаткових відомостей відповідно до нових вимог. Ведення його потребує дотримання певних принципів єдність, законність, безперервність, об'єкіивність економічність, наочність і доступність. Земельний державний кадастр повинен охоплювати всю територію країни і складатися за єдиною схемою. Керівництво Земельним державним кадастром, а також контроль за правильністю його ведення покладено на Кабінет Міністрів України. Земельний державний кадастр в областях ведуть філії «УкрНДІземпроекту», а в районі – головний інженер-землевпорядник. Законність ведення Земельного державного кадастру забезпечується законодавчими актами України, зокрема Основами земельного законодавства України, Земельним кодексом України, Положенням про порядок ведення Земельного державного кадастру, інструкціями й вказівками та іншими документами щодо питань власності, землекористування, землевпорядкування та охорони земель. Земельний державний кадастр повинен бути безперервним. Зміни щодо складу земельних угідь та їх меліоративного стану вносять один раз на рік, щодо якісної та економічної оцінки земель – один раз у п'ять років. Усі показники Земельного державного кадастру мають бути достовірними, земельні угіддя відображають за їх фактичним станом і використанням. Економічність Земельного державного кадастру забезпечується використанням сучасних методів аерофотозйомки, космічної зйомки, польового й лабораторного устаткування для проведення ґрунтових, агрохімічних, меліоративних і геоботанічних обстежень, сучасної інформаційної та комп'ютерної бази. Земельний державний кадастр широко застосовується у країнах з розвинутою ринковою економікою.

У США вивчення земель здійснює спеціальна служба охорони ґрунтів у системі Міністерства сільського господарства. Матеріали ґрунтового обстеження використовують для сільськогосподарських цілей через класифікацію земель. У США існують різні системи класифікації. Ґрунти групують у класи за ступенем придатності для сільськогосподарського використання продуктивності тощо. У класифікації земель за ступенем придатності виділяють класи (8), які вказують на потенційні можливості земель, їх придатність для господарства різної інтенсивності, підкласи – на основний обмежуючий фактор використання земель, а одиниці землепридатності – на докладніші дані, необхідні для організації території в межах господарства. Якісний облік земель у США систематично ведеться з 1939. Основний показник якісної оцінки – продуктивність сільськогосподарських угідь. Продуктивність ріллі визначають за урожайністю основних сільськогосподарських культур (дані опитування фермерів або спеціальних анкет) не менш як за 10 років. Крім даних про урожайність, збирають відомості про систему сівозмін, обробіток ґрунтів, використання добрив тощо. Оцінка завершується визначенням показників продуктивності земель для кожної культури (зіставлення фактичної урожайності з максимальною, одержаною на кращих, але неокультурених землях). Єдиної методики економічної оцінки земель у США наприкінці 90-х XX ст. не існувало. Найпоширенішим є метод оцінки земель за чистим доходом від реалізації сільськогосподарської продукції. Землі з найвищим доходом оцінюють у 100 балів, і з ними порівнюють дохідність інших земель. Найбільш досконалі Земельні державні кадастри в Європі – в Австрії, Німеччині, Великобританії та Франції.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.