Землекористування

Землекористування – система господарського та іншого використання землі, що склалась у країні під дією об'єктивних чинників або запроваджена державою. Мета землекористування – отримання найвищої користі, найвищого ефекту від землі за дотримання вимог її збереження й поліпшення. Система раціонального землекористування передбачає виробничий (корисний, ефективний), ресурсозберігаючий, відтворювальний і природоохоронний аспекти. Через обмеженість земель та інших природних ресурсів виникає настійна потреба щонайраціональнішого їх використання (невідтворюваних і відтворюваних джерел). Щодо вичерпних джерел (енергетичних, металів та інших мінеральних ресурсів) вагоме значення мають найповніший видобуток, відповідне збереження, комплексне використання, утилізація продуктів і відходів, обмеження негативних впливів на природу. Те саме стосується і використання відтворюваних ресурсів – землі, води, тепла, світла тощо (застосування ефективних систем землеробства, меліорації, прогресивних технологій та організаційно-економічних заходів, що забезпечують підвищення родючості ґрунтів, відтворення водного режиму, обмежують негативний вплив землегосподарства на людей, рослинний і тваринний світ, геологічні структури – на всі компоненти навколишнього середовища). Висока вимогливість до землегосподарювання зумовлює відповідне ставлення до суб'єктів землекористування. Ними в Україні є вітчизняні та іноземні юридичні й фізичні особи, спільні підприємства – всі суб'єкти підприємництва та державні установи, що забезпечують раціональне використання природних ресурсів і високий рівень захисту довкілля. Система землекористування повинна перебувати під суспільним і державним наглядом.

У реформуванні землекористування в Україні принципове значення має забезпечення свободи форм господарювання (індивідуальне, приватне, кооперативне, колективне та ін.) і задоволення потреб країни в продукції землі. Зміна характеру використання потребує належної аргументації та узгодження з органами влади. із загальнонародної власності на землю об'єктивно випливає орендна система землекористування, яка поширюється на всіх без винятку користувачів її формами в багатоукладному суспільстві є особиста (для ведення особистого підсобного, домашнього, присадибного господарств тощо), індивідуальна (для ведення фермерського господарства), приватнокапіталістична (із застосуванням найманої праці), кооперативна, колективна й державна (добувні галузі, оборонні об'єкти тощо), орендна. Упродовж останніх десятиліть понад 40% фермерів розвинутих країн господарюють з використанням орендованих земель. Практикують різні форми оренди безтермінова, термінова (з правом орендаря подовжувати її навіть без згоди власника землі), періодично поновлювана, суборенда. Доцільність орендного землекористування пояснюється загальною його ефективністю. В оренду беруть певні обсяги угідь на визначений термін. Вона передбачає контроль з боку власника землі за їх використанням, у т.ч. й природоохоронні заходи. Земельний кодекс України встановлює коротко- й довготермінову оренду землі, обмежуючи їх трьома й п'ятдесятьма роками. Передбачено переваги орендаря щодо подовження й успадкування оренди Регулюючи розміри орендних ділянок, враховують наявність вільних і придатних земель та ефективність їх використання.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.