Платіжний баланс
Платіжний баланс – баланс сум потоків валютних платежів, які отримує з-за кордону і здійснює за кордон країна в процесі зовнішньоекономічної діяльності за певний період часу (рік, квартал, місяць). Платіжний баланс відображає лише платежі, що фактично відбулися за операції між суб'єктами (громадянами, підприємствами, державними органами) країни й іноземними суб'єктами. Вартість операцій, здійснених у кредит, тобто реально неоплачених у даному періоді, платіжний баланс не фіксує. Обліковувати зобов'язання сторін по кредитах – завдання розрахункового балансу. Платіжний баланс містить баланс поточних операцій (або поточний платіжний баланс) і баланс руху капіталів.
Поточний платіжний баланс відображає платежі, обумовлені поточними зовнішньоекономічними операціями. Складається з таких статей:
- зовнішня торгівля товарами – охоплює весь спектр зовнішнього товарообороту,
- зовнішня торгівля послугами – відображає рух зустрічних валютних потоків від розрахунків за надані послуги (фрахт, страхування, туризм, брокерські та інші послуги),
- виплати по інвестиціях – розкриває надходження валюти в країну від капіталовкладень її суб'єктів за кордоном і відплив валюти з країни, пов'язаний з виплатою відсотків і дивідендів іноземним інвесторам,
- грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, державних установ (перекази грошей родичам за кордон, пенси громадян, що проживають в інших країнах, доброчинні перекази, міждержавна допомога тощо).
Особливістю цього виду платежів є нетоварний, некомерційний їх характер, що обумовлює чистий (неоплачуваний товарами, послугами, прибутками) приплив або відплив валюти з країни. Сума сальдо цих статей становить сальдо поточного платіжного балансу. Якщо у підсумку виходить додатна величина, то баланс активний, від'ємне підсумкове сальдо – баланс пасивний, або дефіцитний. Активний поточний платіжний баланс означає, що виробниче і невиробниче споживання країни, яке задовольняється, в т. ч. і за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних надходжень від експорту над витратами валюти від імпорту. Дефіцит поточного платіжного балансу засвідчує протилежне – країна споживає більше, ніж виробляє. Вона не має що продати на суму, еквівалентну п закупівлям за кордоном. Нестачу валюти в цьому разі країна покриває з двох джерел 1) надходження від іноземних інвестицій (купівля іноземцями нерухомості, фінансових активів, будівництво об'єктів, створення спільних підприємств тощо), 2) позики держави за кордоном. При цьому зростання обсягів інвестицій зменшує потребу в державних позиках, які, по-перше, значною мірою використовуються непродуктивне, тобто «проїдаються». По-друге, збільшують іноземний борг держави, що обслуговується з державного бюджету, тобто лягає на плечі всього суспільства. Сучасні розвинуті країни не обмежуються лише імпортом капіталу. Вони водночас здійснюють його експорт.
Рух капіталу в крашу і за її межі відображає баланс руху капіталів. Сальдо такого балансу показує величину чистого (експорт мінус імпорт) припливу капіталу (активне сальдо) або його чистого відпливу (пасивне сальдо) за кордон. Чистий відплив капіталу забезпечує і визначає чисті надбання матеріальних та фінансових активів суб'єктами країни за кордоном, а приплив капіталу – чисті надбання таких активів іноземними суб'єктами в цій країні. Отже, на відміну від поточного платіжного балансу, стан сальдо якого прямо відтворює реальну дійсність (пасивне сальдо – нестачі, активне – здобутки), сальдо балансу руху капіталів відображає протилежне. Зокрема, активне сальдо свідчить про втрати активів та борги країни. Таке відображення балансами дійсності не випадкове, оскільки це протилежні взаємопов'язані частини, що утворюють єдине ціле. Так, дефіцит поточного платіжного балансу покривається чистим припливом валюти з балансу руху капіталів, а актив поточного платіжного балансу відображається в балансі руху капіталів як чистий відплив капіталу. Сума сальдо цих двох балансів визначає сальдо і стан платіжного балансу країни, який може бути: 1) врівноваженим (сальдо поточного платіжного балансу + сальдо балансу руху капіталів = 0), 2) активним (сальдо цих двох балансів більше 0), 3) дефіцитним (сальдо двох балансів менше 0). Коли платіжний баланс дефіцитний, тобто чистого припливу капіталу бракує для покриття потреб імпорту, різниця компенсується з т. зв. офіційних резервів (золотовалютних запасів країни). Внаслідок цього дефіцит платіжного балансу зникає (сальдо поточного платіжного балансу + сальдо балансу руху капіталів + офіційні резерви – 0), але офіційні резерви зменшуються на величину суми компенсації. Якщо платіжний баланс активний, то відбувається зворотний процес. Сума валютних коштів, на яку платіжний баланс відхилився від рівноваги, надходить до офіційних резервів. Вони збільшуються на відповідну величину, а платіжний баланс урівноважується (сальдо поточного платіжного балансу + сальдо балансу руху капіталів – офіційні резерви = 0).
Отже, для побудови платіжного балансу характерні такі закономірності:
- Величина дефіциту (активу) платіжного балансу завжди визначає масштаби скорочення (зростання) офіційних резервів. Тому останні, точніше, напрям і величина їх зміни, є джерелом інформації про метаморфози платіжного балансу в даному періоді.
- Сальдо балансу руху капіталів ± сума на яку змінюються офіційні резерви, завжди – сальдо поточного платіжного балансу.
- Сальдо останнього + сальдо балансу руху капіталів ± сума, на яку змінюються офіційні резерви, завжди = 0. Адже кожна валютна одиниця витрачена на операції т. зв. імпортного типу (пов’язані з відпливом валюти), повинна звідкись надійти інакше б частина зовнішньоекономічних операцій просто не відбулася. Ці закономірності не можуть повною мірою виявитися в країнах де платіжний баланс хронічно дефіцитний, а (або) офіційні резерви незначні чи взагалі відсутні. Прикладом може бути Україна, яка завершила 1994 з відчутним для неї дефіцитом поточного платіжного балансу у 1,6 млрд. дол. Дефіцит платіжного балансу – не завжди негативне явище навіть тоді, коли для його фінансування уряд бере позики. Все залежить від обставин, що зумовили позики, їх умов, обсягів та цільового призначення. Не вважаються шкідливими позики під невисокі відсотки, що використовуються для вдосконалення виробництва. Вони підвищують ефективність, конкурентоспроможність економіки, тобто закладають основу вирішення двох проблем сплати боргів і підвищення рівня життя населення інша річ позики, витрачені на поточне споживання, джерелом обслуговування яких є поточні виробничі доходи. Якщо країна бере великі позики під високі відсотки, то згодом це призведе до суттєвого скорочення доходів та рівня споживання населення. Відчутне скорочення доходів, у свою чергу порушує, макроекономічну рівновагу, спричиняє (посилює) кризові явища. Ускладнення економічної ситуації спонукає до все нових позик, що призводить до зростання дефіциту платіжного балансу. Внаслідок цього країна може втягнутись у спіраль «дефіцит-позика» і втратити контроль за платіжним балансом. У такі ситуації найчастіше потрапляють слаборозвинуті країни. Неконтрольований платіжний баланс – явище досить рідкісне. Значно частіше мають місце тривалі дефіцити платіжного балансу. Вони виснажують золотовалютні запаси країни. Коли країна вже неспроможна перекривати пасив платіжного балансу з офіційних резервів, обмінний курс її валюти знижується, що призводить до зростання товарних цін на внутрішньому ринку, знецінення національної грошової одиниці.
Великий дефіцит платіжного балансу США у 50-60-х призвів не лише до втрати ними золота на суму 11,3 млрд. дол., а й став головною причиною краху Бреттон-Вудської валютної системи. Дефіцит платіжного балансу обмежує також можливості держави в регулюванні національної економіки. Проводячи рестриктивну політику (стримування номінальної платоспроможності для боротьби з інфляцією), уряд повинен зважати на величину пасиву платіжного балансу, оскільки чистий імпорт є чистим зменшенням купівельної спроможності країни ігнорування цього призводить до вилучення з національного господарства сукупного попиту більше, ніж передбачалося політикою стримування. Це може спричинити згортання виробництва, скорочення робочих місць. Отже, чим більший дефіцит платіжного балансу, тим менші можливості уряду для проведення політики обмежень. Те саме стосується політики експансії (нарощування сукупного попиту для стимулювання виробництва, зменшення безробіття). Державні ін'єкції в економіку номінальної купівельної спроможності дають додаткові кошти для придбання товарів, частина яких надходить з-за кордону, тобто вони сприяють зростанню імпорту На експорт гака політика безпосередньо не впливає. Якщо платоспроможність і бажання закордонних споживачів придбати товари й послуги даної країни залишатимуться незмінними, незмінним буде й експорт. Більше того, політика експансії може призвести до скорочення експорту, бо зростання платоспроможності дає експортерам змогу реалізувати частину продукції на внутрішньому ринку імпортно-експортні тенденції в умовах політики стимулювання можуть певний час посилюватись інфляційним факторам. Штучне зростання номінальної купівельної спроможності спричиняє зростання цін товарів, вироблених у країні. Вони стають дорожчими від закордонних аналогів і на внутрішньому, і на світовому ринках, що сприяє розвитку імпорту й обмежує експорт. Таким чином, державна політика експансії в країнах з відкритою економікою зумовлює розширення імпорту без зростання експорту, тобто погіршує стан платіжного балансу країни і коли уряд країни ставить за мету ліквідувати (або скоротити) дефіцит платіжного балансу, його можливості щодо ін'єкцій купівельної спроможності в економіку обмежуються. Складність проблеми і в тому, що уряд заради завантаження виробництва та збільшення зайнятості не може знехтувати міцністю платіжного балансу, бо відплив через дефіцит платіжного балансу купівельної спроможності назовні неодмінно й передусім негативно позначиться на виробництві й зайнятості. Компенсувати відплив платоспроможності за кордон (дефіцит платіжного балансу) уряд має змогу лише іноземними позиками. А це ненадійна компенсація. Кредитори завжди можуть припинити надання позик, зокрема і через великий, зростаючий дефіцит платіжний баланс країни-дебітора, який засвідчує, що платоспроможність позичальника низька та увесь час зменшується. Тому країна з дефіцитним платіжного балансу змушена буде вживати заходів щодо його подолання. Але чим пізніше вона почне це робити, тим складнішим, тривалішим і обтяжливішим буде цей шлях існує декілька способів стримування і подолання дефіциту платіжного балансу. Перший – протекціонізм, коли держава за допомогою імпортного мита, імпортних квот, ліцензій, різних т. зв. нетарифних торгових бар'єрів зменшує імпорт. Це скорочує відплив валюти, покращує стан платіжного балансу, але ослаблює конкуренцію на внутрішньому ринку країни, позбавляє споживачів дешевих, часто якісних іноземних товарів, чим обмежує рівень споживання. На протекціоністські заходи однієї країни інші переважно відповідають тим же. Можливим варіантом таких відносин є «торгова війна», яка гальмує розвиток усіх втягнутих у неї країн, штучно знижує рівень використання ресурсів, добробут. Прагнучи уникнути негативних наслідків протекціонізму, країни на дво- і багатосторонній основі укладають угоди, створюють митні союзи, зони вільної торгівлі, які сприяють лібералізації міжнародних економічних відносин, передусім торговельних. Другий спосіб – рестриктивна економічна політика Стримуючи платоспроможність населення, вона обмежує його здатність купувати товари, в т.ч. імпортні. Скорочення імпорту покращує сальдо платіжного балансу. Але така політика приховує загрозу порушення макроекономічної рівноваги в національному господарстві, яка спричиняє небажані кризові явища. За значного дефіциту платіжного балансу можливості уряду щодо застосування цього способу суттєво обмежуються. Третій спосіб – зниження курсу національної валюти, яким ціни внутрішнього ринку країни пов'язані з цінами на ринках інших країн. Зміна курсу національної валюти змінює ціни всіх закордонних товарів на внутрішньому ринку країни і ціни на її товари за кордоном. При цьому ціни на експортну продукцію рухаються в напрямі руху курсу національної валюти, а на імпортну – у протилежному напрямі. Отже, зниження курсу національної валюти підвищує цінову конкурентоспроможність товарів країни на внутрішньому і зовнішньому ринках, що розширює експорт і зменшує імпорт. Це покращує платіжний баланс країни, пожвавлює кон'юнктуру її економіки, але скорочує споживання населення. Четвертий спосіб – структурна перебудова та техніко-технологічне переоснащення господарства країни. Такі заходи приводять у відповідність до потреб споживачів номенклатуру вироблюваної в країні продукції, покращують якість і знижують її собівартість. Це дає змогу, з одного боку, раціонально використовувати ресурсний потенціал, з іншого – забезпечувати високу конкурентоспроможність вітчизняної продукції. Попит на неї всередині країни і на зовнішньому ринку скоротить імпорт і розширить експорт, отже, покращить платіжний баланс. Ці способи різняться спрямованістю дії та рівнем можливості застосування.
Протекціонізм і рестриктивна політика дають змогу впливати лише на обсяги імпорту, третій спосіб – водночас на імпорт і експорт країни. Отже, за спрямованістю цей спосіб універсальний. Проте можливості застосування його, як і перших двох, обмежені насамперед через рівень споживання населення та протидію країн-конкурентів. Рівень платоспроможності й споживання, тарифні угоди, можливі демарші інших країн тощо не перешкоджають застосуванню четвертого способу. Він дає змогу водночас впливати на імпорт і експорт, при цьому підвищуються реальні (не номінальні) доходи суспільства, що стимулює розвиток виробництва створення нових робочих місць. Тому цей спосіб найнадійніший для вирішення проблеми подолання дефіциту платіжного балансу. Але він і найскладніший, вимагає певного часу, часто неординарних і непопулярних дій, значних капітальних та інтелектуальних вкладень.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.