Паперові гроші

Паперові гроші – грошові знаки або символи повноцінних грошей, які наділені примусовим курсом і випущені для покриття видатків держави. Поява паперові гроші зумовлена загостренням суперечностей металевого обігу (відставанням добування коштовних металів від зростаючих потреб у засобах обігу, дороговизною цього обігу тощо), а також миттєвим характером функціонування грошей як засобу обігу, ідеальним виконанням ними функції міри вартості, зношуванням монет та їх функціонуванням як неповноцінних, випуском державою неповноцінних монет та ін. Так, у Франції реальний золотий вміст паризького деньє менш як за 100 років (з другої половини XIV ст. до першої чверті XV ст.) скоротився у 60 разів. Цей процес почався ще у рабовласницькому суспільстві, за феодалізму і капіталізму практикувалося додавання дешевих металів (міді та ін.) до благородних, випуск неповноцінних мідних грошей тощо.

Уперше паперові гроші з'явилися в Китаї у XII ст., згодом у Північній Америці (1690, штат Массачусетс, у Франції – 1701, в Росії – 1769). Найбільше паперові гроші знецінювалися під час війни. Так, для фінансування Громадянської війни в Америці були випущені т.зв. континентальні гроші у такій кількості, що за віз грошей не завжди можна було купити віз провіанту. Значних масштабів достигла емісія паперових грошей під час Великої Французької революції кінця XVIII ст. У 1796 було випущено 46,5 млрд. ліврів замість 120 млн. ліврів перед революцією. Випуск паперових грошей супроводжувався посиленням спекуляції, переходом до натурального обміну, зростанням невдоволення населення та ін. Тому уряди інших країн з початку XIX ст. і до Першої світової війни лише незначною мірою вдавалися до цього методу покриття державних витрат. Під час війни з Францією, Кримської війни відчутну емісію паперових грошей (асигнацій) здійснила Росія. У XX ст. випуск паперових грошей набув величезних масштабів у багатьох країнах. У Великобританії – у вигляді білетів державної скарбниці, у Німеччині, Франції, Росії випущені банкноти через відсутність їх обміну на золото фактично перетворилися на паперових грошей, а їхня кількість зросла майже в 10 разів. Паперові гроші стають також знаки, які емітуються на кредитній основі (якщо банківська емісія перевищує реальні потреби обігу в грошах і використовується для покриття бюджетних витрат держави). Це призвело до зниження життєвого рівня населення, кризи фінансової та грошової системи. Намагаючись стримати надто швидке знецінення паперових грошей, уряди встановлювали державний контроль за цінами, запроваджували карткові системи розподілу предметів споживання, розширювали масштаби державної власності та ін. Під час Другої світової війни випуск паперових грошей у деяких країнах зменшився (майже у 5 разів у Франції, Німеччині, у 7 разів – в СРСР, у 2,3 рази – у Великобританії, у 20 разів – в Італії, Японії).

Паперові гроші не мають власної вартості, оскільки витрати на їх виготовлення незначні й становлять до 30 центів на 100-доларову банкноту. Держава, зосереджуючи в своїх руках випуск паперових грошей, отримує від цього дохід – «сеньйораж». Вони набувають представницької вартості лише в процесі обігу та встановлення державою у законодавчому порядку їх примусового курсу. За золотого стандарту представницька вартість паперових грошей визначалася вартістю тієї кількості благородних металів, яку вони заміщували в обігу. В період демонетизації зростав відрив паперових грошей від їх металевої субстанції, а з часу припинення обміну доларів на золото та фіксації золотого вмісту грошової одиниці паперових грошей існують здебільшого незалежно від такої субстанції.

В Україні на початку 90-х XX ст. в обіг було випущено надмірну кількість паперових грошей. Внаслідок цього номінальна заробітна плата зросла, а реальний рівень життя в 1991-94 знизився у 5-6 разів. Щоб запобігти проникненню фальшивих грошей в обіг, паперові гроші захищають від підробок. Американський долар, наприклад, має 39 елементів захисту, німецька марка – 40, гривня – 17.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.