Закон Тугана-Барановського
Закон Тугана-Барановського – закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між виробництвом і споживанням, за яких (зв'язків) процес виробництва детермінує процес споживання через механізм нагромадження капіталу та його інвестування в нові технології й виробництво. Обґрунтований українським ученим М. Туганом-Барановським у праці «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя» (1894). За змістом суперечить закону вільного ринку Сея згідно з яким виробництвом управляють споживання і попит. Положення закону щодо реалій сьогодення розвинули американські економісти Й. Шумпетер (розкрив внутрішні механізми впливу технологічних змін на економічний розвиток, сформував цілісну інноваційну теорію), лауреати Нобелівської премії Р. Солоу, С. Кузнец та ін. Солоу стверджує, що лише науково-технічний прогрес може забезпечити зростаючий рівень життя.
Особливістю закону (інноваційної теорії) є системне цілеспрямоване втручання держави в економіку з метою підтримки науки, науково-технічного потенціалу та його впровадження у виробництво. Застосування інноваційної теорії в XX ст. – ознака розвинутих країн. У теорії макроекономіки поняття технологічних змін пов'язані з проблемами статики й динаміки, врівноваженого або неврівноваженого стану. Глибше розуміння місця й ролі державного регулювання економіки дає також поняття стійкості економічної системи. Зокрема, втручання держави в економіку, формування нею цілісної економічної політики обмежує некерований рух.
Основні типи інноваційної діяльності, які випливають її сутності закону:
- виробництво нового продукту або продукту з якісно новими властивостями,
- впровадження нових засобів виробництва,
- освоєння нового ринку збуту,
- залучення нових джерел сировини, комплектуючих та напівфабрикатів,
- запровадження нових організаційних та інституційних форм (приватизація, нова система управління тощо),
- зміни інфраструктури їх можна класифікувати як продуктивний, процесний (технологічний), сировинний, збутовий, організаційний та інфраструктурний типи.
З урахуванням того, що така інноваційна діяльність може відбуватися у межах існуючих галузей (сприяти створенню нових галузей і заторкувати основи, технологічну базу, чи просто поліпшувати технологію, або бути такою, що нововведення принципово не змінюють техніко-економічного рівня виробництва (їх називають псевдоінноваціями), виділяють 36 «комірок» (ніш, елементів). Інноваційної діяльності, кожна з яких відображає певне поєднання наведених вище типів інновацій типу (їх 6), функції (3 – базова, поліпшуюча та псевдоінноваційна) та сфери впровадження (2 – нова галузь, або існуюча): 6?3?2=36.
В Україні в існуючих галузях змінюється тільки організаційна форма через приватизацію (заштрихований на рисунку елемент), тобто із зниженням виробництва більш як у 2 рази реформи охоплюють приблизно половину однієї «комірки» (1/72 частину того переліку проблем, які повинен би вирішувати розгорнутий інноваційний процес, що, безперечно, сприяло б зростанню добробуту широких верств населення). Якщо всі "комірки" вважати рівноцінними, то реформи в Україні охоплюють менше 2% тих завдань, які ставить інноваційний процес Виходячи з вимог закону, в Україні в 90-х майже не відбувався інноваційний процес, що неминуче призведе до економічної деградації. Основні принципи та методи, які необхідні для реалізації інноваційного процесу й застосовуються в розвинутих країнах (а отже, конкретизують дію закону в сучасних умовах) та використовувані в Україні наприкінці 90-х XX ст., такі:
| За інноваційного підходу | За неоліберального підходу (монетарістська економічна політика) |
| Цілеспрямоване втручання держави в економіку для формування промислової політики та підтримки інноваційного процесу | Системне відлучення держави від втручання в економіку |
| Підтримка вітчизняних фірм і виробництв, захист власного ринку інтеграція в межах держави освіти, науки науково-технічного прогресу з власним виробництвом і банківською системою | Беззастережна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності |
| Інтеграція в межах держави освіти, науки, науково-технічного прогресу з власним виробництвом і банківською системою | Ізоляція науки, освіти науково-технічного прогресу власного виробництва й банківської системи |
| Основа стратеги економіки – промислова політика (структурна зміна економіки) з підпорядкуванням їх грошово-фінансової системи і розвитком форм (трифазна паралельна стратегія економічного розвитку) | Основа стратегії економіки – фінансова стабілізація, відтак розвиток форм і структурна зміна (трифазна послідовна стратегія економічного розвитку Дж. Сакса) |
| Невпинне зростання добробуту населення | Невпинне зубожіння широких верств населення |
| Монополії (недосконала конкуренція) можуть сприяти інноваціям (наприклад, об’єднання авіафірм США «Дуглас» та «Боїнг») | Досконала конкуренція, вільний ринок не сприяють інноваційній діяльності |
| Сукупність стратегій розвитку фірм – наступальна, захисна, імітаційна, залежна, традиційна за нагоди («стратегія ніші») на чужому ринку | Стратегія розвитку фірм за нагоди («стратегія ніші») не лише на чужому, а й на власному ринку |
| Темп зростання продуктивності праці залежить передусім від темпу базових технологічних змін | За темпами зниження продуктивності праці в 1991-98 Україна стала світовим лідером |
| Діє Закон Тугана-Барановського: виробництво управляє споживанням в умовах інноваційних змін | Діє закон Сея: попит та споживання управляють виробництвом |
Інноваційний процес потребує цілеспрямованого фінансування саме нових технологій, нових конкурентоспроможних наукомістких виробів. Це гой напрям, в який розвинуті країни не заінтересовані робити інвестиції, тому він повинен забезпечуватися передусім власними джерелами фінансування, які останніми роками різко зменшилися. Якщо в 1992 в Україні чисте нагромадження основного капіталу становило 8,3% БВП, то в 1995 – 0,5% ВВП, а в 1997 – 0,27%, тобто зменшилось у 18 разів. Частка кредитів щодо ВВП знижувалася з 53,4% у 1991 до 7,8% – У 1995 і до 0,4% – у 1998. Щоб іноземні інвестиції спрямовувалися саме в інноваційний процес, необхідно розробити економічну політику держави, в якій він був би пріоритетним. Чітка економічна політика дасть змогу мобілізувати всі можливі внутрішні джерела фінансування й спрямувати зовнішні інвестиції в погрібне для України русло. Щодо іноземних інвестицій, то управляти можна тільки портфельними інвестиціями, які не перевищують 25% акцій підприємства, а прямі інвестиції т. зв. стратегічного інвестора призводять до повної втрати керованості підприємством з боку держави і, отже, впливу її на інноваційний процес.
Іншими основними джерелами інвестицій та інновацій є:
1. Підприємницькі доходи господарських структур, які повинні акумулюватися І використовуватися на відтворювальні процеси – оновлення (модернізацію чи реконструкцію). Нижня межа інвестиційних нагромаджень у збитковому виробництві – амортизаційні нарахування.
2. Кошти державного і місцевих бюджетів.
3. Кредити комерційних банків. Спрямування банківсько-фінансової системи країни на розвиток національного товаровиробника. Створення й розвиток фінансово-промислових груп у руслі промислової політики держави, в інтересах економічного зростання.
4. Законодавче усунення недоліків у роботі банківської системи. Упорядкування відсоткової політики. Оптимізація і законодавче закріплення співвідношення між короткотерміновими й довготерміновими кредитами. Скорочення частки короткотермінового кредитування спекулятивного обігу.
5. Розробка законодавчих шляхів внутрішнього інвестування за рахунок коштів тіньової економіки. Частка приватних інвестицій становила 5% інвестицій України за катастрофічного зменшення їх абсолютної величини.
6. Спрямування сукупного капіталу країни, її ресурсного потенціалу на розширене відтворення повернення або принаймні зупинення відпливу капіталу закордон.
7. Зосередження зусиль держави на підтримці та розвитку високотехнологічних виробництв.
8. Створення відповідного інвестиційного клімату для іноземних інвесторів з метою реалізації пріоритетних програм і проектів України.
Джерело:
Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.