Закон суспільного поділу праці

Закон суспільного поділу праці – закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між об'єктивно неминучим поглибленням процесу поділу праці в різних формах, зокрема спеціалізації виробництва й праці, та зростанням на цій основі продуктивності праці. Спеціалізація виробництва супроводжується підвищенням ступеня його однорідності, удосконаленням засобів та предметів праці, використанням основних фондів (рівня їх механізації та автоматизації), вдосконаленням організації виробництва і праці. Завдяки цьому відбувається розширення масштабів виробництва, зростають вимоги до уніфікації та стандартизації товарів, підвищується їхня якість.

Спеціалізація праці передбачає вдосконалення майстерності виробника, поступове зменшення фізичних зусиль (внаслідок спеціалізації виробництва), зростання інтенсивності праці. На стадії мануфактури та машинного виробництва цей процес формує однобічну спеціалізацію працівника, перетворює людину на додаток до машини, що заважає поглибленню спеціалізації праці. На стадії автоматизованого виробництва діє тенденція до подолання процесу розчленування праці на елементарні операції, працівник стає регулювальником і контролером виробництва тощо. Протидіючими факторами поглиблення спеціалізації виробництва є його диверсифікація – розширення номенклатури продукції, яку випускає окреме підприємство, компанія чи фірма, що зумовлено конкурентною боротьбою, зростанням транспортних витрат за надмірної спеціалізації виробництва та ін. Протидіючі фактори процесу спеціалізації виробництва (певною мірою й праці) є контр-тенденціями дії закону суспільного поділу праці. Частковий характер впливу цих факторів щодо спеціалізації пращ зумовлений тим, що за комплексної автоматизації виробництва працівники впливають на предмети праці значною мірою через комп'ютери або диспетчерські центри. Крім того, надмірне розчленування процесу праці на окремі операції не узгоджується з розвитком працівників сучасного типу, їх сутнісних сил, тому знижує продуктивність праці.

Закон суспільного поділу праці виявляється у трьох основних формах: загальній (поділ суспільного виробництва на окремі сфери, роди), частковій (поділ сфер і родів на окремі галузі й види виробництва) та одиничній (поділ праці всередині окремого підприємства на цехи, бригади, професії тощо). Зв'язок між суспільним поділом праці та зростанням її продуктивності виявляється в частковій та одиничній формах. У свою чергу, зростання продуктивності праці в цих формах – матеріальна основа появи нових великих суспільних поділів праці. Таким, зокрема, є четвертий великий суспільний поділ пращ – відокремлення сфери нематеріального виробництва від сфери матеріального, яке відбулося в розвинутих країнах світу. В цих країнах активно формуються умови для наступних великих суспільних поділів праці, зокрема відокремлення інформаційної сфери від сфер матеріального та нематеріального виробництва, виокремлення управлінської праці в обох сферах (свідченням цього є те, що, наприклад, у СІНА управлінською працею всередині 90-х XX ст. було зайнято майже 12 млн. менеджерів, а в більшості галузей вони становили приблизно 10 осіб зі 100 працюючих), наукової діяльності (кількість працівників у розвинутих країнах світу з часу розгортання НТР подвоювалася кожні 10 років) та ін.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.