Закон єдності праці і власності

Закон єдності праці і власності – загальний економічний закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між різними за змістом видами праці та відповідними типами і формами власності. Початково цей закон виражає такі зв'язки між індивідуальною працею людини і приватною трудовою власністю на результати цієї праці. Закон єдності праці і власності відображає процес функціонування (функціональні форми) суперечливих сторін людини економічної – людини-працівника і людини-власника, які є окремими елементами суспільного способу виробництва – продуктивних сил і виробничих відносин (відносин економічної власності). Діє в умовах простого товарного і соціалістичного способу виробництва й поширюється на юридичне вільних працівників.

Праця з фізіологічного погляду – здійснення певних функцій людського організму: витрати мозку, нервів, м'язів, органів чуттів тощо, які формують продуктивну силу праці. Юридичне вільна людина має виняткове право розпоряджатися своєю продуктивною силою, володіти і користуватися нею. Внаслідок цього біологічній стороні людини найбільшою мірою відповідає індивідуальна (приватна) трудова власність. Уперше цю головну рису закону єдності праці і власності сформулював англійський філософ Дж. Локк. Людина, повністю позбавлена власності (як це було з рабами), втрачає стимули до праці, що стає однією з головних причин занепаду економічної системи. І навпаки, такі стимули зростають тією мірою, якою людина перетворюється на власника результатів своєї праці, що є вагомим чинником стабільності та динамізму економічної системи. Прямо пропорційна залежність між індивідуальними стимулами до праці та обсягами приватної трудової власності – друга риса закону єдності праці і власності. Водночас таку залежність можна розглядати як окремий економічний закон, дія якого поширюється на рантьє та деякі інші категорії, не зайняті продуктивною працею. За простого товарного виробництва закон єдності праці і власності діє за умови, що індивідуальна праця відповідає вимогам суспільне необхідної, тобто є працею середньої продуктивності та інтенсивності при виробництві переважної кількості певного виду продукції. Умови його дії за капіталізму – не привласнення додаткової вартості капіталістом і повернення державою вилучених у найманих працівників податків у формі соціальних виплат. Остання умова в розвинутих країнах світу здебільшого виконується, перша частково реалізується в результаті продажу акцій найманим працівникам за пільговими цінами, виплати на них дивідендів, впровадження системи заробітної плати «участь у прибутках» та ін. У цих країнах нині формується сукупний працівник з такими рисами: 1) високі професійні властивості та навички й творчі здібності, що виявляються у відчутті нового, вмінні критично оцінювати досягнуте, бачити недоліки і знати шляхи їх усунення, в бажанні підвищувати рівень своєї освіти та кваліфікації, в наявності різнобічної кваліфікації тощо, 2) економічне мислення, яке полягає в умінні знаходити оптимальні для підвищення ефективності окремого підприємства, галузі й народного господарства варіанти розвитку, оволодіння найновішими прийомами технологічних, проектно-конструкторських розробок, в техніко-технологічній культурі, орієнтації на найраціональніше використання економічних і природних ресурсів та ін., 3) високий рівень підготовки до організаційної та управлінської діяльності, що передбачає знання найновіших методів і форм організації праці, вміння співпрацювати тощо, 4) високі психологічні якості цілеспрямованість, сумлінність, працьовитість, психологічна стійкість тощо. Ознакою помітного відставання України у цій сфері в 90-х XX ст. був недостатній термін професійної підготовки працівників (менше 5 місяців проти 3,5 року в розвинутих країнах). Наявність таких рис і їх використання у процесі праці, згідно із законом єдності праці і власності, потребує зростання індивідуальної (приватної) трудової власності. Водночас процес праці на сучасному етапі означає поєднання індивідуального з колективним. Кожен працівник має певну професію, використовує специфічні засоби виробництва, ставить перед собою конкретну мету тощо, тобто його праця є індивідуальною. Однак більшість працює у трудових колективах, де результати діяльності окремого індивіда залежать від праці трудового колективу. Внаслідок цього виникає нова продуктивна сила, результати якої повинні бути колективною власністю, спрямовуватися на задоволення колективних потреб будівництво житла, будинків відпочинку, розширення виробництва тощо, а також розподілятися між працівниками залежно від рівня їх кваліфікації та ін. Тому закон єдності праці і власності діє в демократичному суспільстві у формі єдності колективної праці та колективної власності, найповніше виявляючись на трудових колективних підприємствах. Розвиненіша форма дії закону єдності праці і власності – єдність усуспільненої в межах національних країн праці та загальнонародної власності.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.