Закон одержавлення економіки

Закон одержавлення економіки – особливий економічний закон, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між посиленням суспільної природи продуктивних сил, техніко-економічних відносин і господарського механізму та об'єктивно неминучим процесом їх одержавлення, зростанням державної власності. Діє лише на одному з етапів еволюції капіталістичного способу виробництва.

У процесі розвитку продуктивних сил і техніко-економічних відносин (технологічного способу виробництва) їх постійно зростаючій суспільній природі спершу відповідала індивідуальна капіталістична власність (з початку XVI до 60-х XIX ст.), відтак колективна акціонерна капіталістична власність (до 30-х XX ст.). Закон одержавлення економіки починає діяти з часу переростання продуктивними силами меж монополістичної (в т.ч. олігополістичної) власності, що існує у формі акціонерних товариств, тобто з 30-х XX ст. Одержавлення продуктивних сил здійснюється у формі зростання одержавлення кожного з елементів системи – засобів праці, предметів праці, робочої сили, науки, використовуваних людьми сил природи, форм і методів організації виробництва, а з середини 70-х – інформації. У США, Японії частка державного сектора в національному багатстві країни становить до 20%, в деяких інших розвинутих країнах Заходу перевищує 30%. Одержавлення засобів виробництва здійснюється через будівництво державних підприємств, створення спільних з приватним та колективним капіталом корпорацій, фінансування науко- та капіталомістких галузей промисловості, що визначають розгортання НТР, тощо. В розвинутих країнах світу держава здійснює майже 50% усіх інвестицій в основний капітал. Одержавлення робочої сили відбувається через зростання кількості працівників у державному секторі, збільшення витрат держави на допомогу безробітним, розвиток освіти, охорони здоров'я, кваліфікації працівників, державне регулювання зайнятості тощо. Одержавлення науки передбачає фінансування державою науково-дослідних і конструкторських розробок, підготовку наукових кадрів, будівництво й утримання наукових лабораторій, науково-дослідних центрів, формування державної інтелектуальної власності (у вигляді патент їв, ліцензій) та ін. У середині 90-х у розвинутих країнах світу держава здійснює приблизно 70% усіх витрат на розвиток фундаментальних наукових досліджень. Вона відіграє провідну роль у розвитку авіакосмічної промисловості, біотехнології та ін. Одержавлення інформації – це передусім розвиток державної статистики, складання прогнозів розвитку економіки розвиток супутникових форм зв'язку тощо. Одержавлення використовуваних людьми сил природи відбувається через спорудження державою ядерних та термоядерних реакторів, освоєння космічного простору тощо. Про зростаюче одержавлення цих елементів продуктивних сил свідчить показник частки держави в економіці. У США в 30-х він, за даними Дж. Гелбрейта, становив майже 8% наприкінці 60-х – до 30%. За оцінками деяких економістів, у США на початку 90-х на державу припадало від 30 до 50% всієї економічної діяльності. Одержавлення техніко-економічних відносин виражається в активному впливі держави на процес концентрації виробництва й капіталу, в посиленні відносин спеціалізації, кооперування виробництва через контрактну систему тощо. У США держава купує приблизно 20% усіх товарів та послуг для забезпечення потреб у суспільних благах. Одержавлення господарського механізму, процесу управління народним господарством передбачає створення державних міністерств і відомств, складання планів та прогнозів розвитку народного господарства, антициклічне та антикризове регулювання економіки, проведення активної грошово-кредитної, фінансової, регіональної, бюджетної, амортизаційної, податкової політики, в поступовому ослабленні ринкових важелів саморегулювання економіки. Узагальнюючий показник процесу одержавлення продуктивних сил – розвиток державної власності на всезростаючу частку національного доходу (одержавлення національного доходу), оскільки за рахунок витрат із державного бюджету здійснюється будівництво науково-дослідних центрів і лабораторій, розвиток освіти, охорони здоров'я, освоєння космічного простору тощо. В 1960 частка державних витрат у валовому національному продукті в розвинутих країнах світу становила в середньому 30%, у 1993 – до 45%. У країнах ЄС за цей період вона зросла з 34 до 48,5%, у Франції – до 55%. У другій половині 90-х XX ст. частка державних витрат у ВВП становила у США 34%, в Іспанії – 44%, у Великобританії – 42%, в Канаді – 45%, у Німеччині – 49% у Голландії – 50%, Австрії – 52%, Італії – 53%, Бельгії та Франції – 55%. У 1890 питома вага цих витрат у валовому внутрішньому продукті США становила 7%, Великобританії – 9,3%, Франції – 12,2%. Про дію закону одержавлення економіки у цій узагальненій формі свідчить той факт, що до 30-х XX ст. одержавлення національного доходу здійснювалося повільними темпами. Щоб досягти рівня федеральних витрат у США в розмірі 100 млрд. дол., потрібно було 180 років існування країни (така сума була досягнута в 1951). Щоб перевищити суму витрат держави у 200 млрд. дол., знадобилося менше 10 років, сума у 300 млрд. дол. була досягнута за 4, у 400 млрд. дол. – менш як за 3, у 500 млрд. дол. – менш як за 2 роки. На початку століття державний бюджет США становив приблизно 1 млрд. дол., в середині 90-х лише федеральний бюджет країни перевищував 1,7 трлн. дол. Водночас дія закону одержавлення економіки не означає, що державна власність у майбутньому стане єдиною суспільною формою розвитку продуктивних сил (Такі прогнози роблять на наступне 100-річчя розвитку американські економісти Б. Беквіт, Р. Хейлброннер). Це зумовлено дією закону заперечення заперечення, який щодо форм власності має діалектичний характер, а також протидіючими факторами (контртенденціями) у процесі розвитку й функціонування закону одержавлення економіки. З урахуванням дії закону заперечення заперечення та практики розвитку багатьох країн світу в XX ст. частка держави у власності на засоби виробництва не повинна перевищувати 30–35%, у власності на національний доход – 55-60%. Контртенденцією у процесі дії закону одержавлення економіки в останні півтора десятиріччя XX ст. стала політика роздержавлення і приватизації в багатьох розвинутих країнах світу. Дія закону одержавлення економіки в його оптимальних і раціональних формах зумовлює перетворення держави на елемент базису, розширення її соціально-економічних функцій, стабілізацію економічної системи. Надмірне, тотальне одержавлення економіки (як це було в колишньому СРСР), як і надмірна приватизація, призводить до її краху.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.