Закон зростання екологічних потреб

Закон зростання екологічних потреб – закон, який виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між зростанням інтенсивності праці (насамперед розумової), нервових, психічних та емоційних навантажень на людський організм в умовах забрудненого довкілля та його погіршення й необхідністю задоволення зростаючих екологічних потреб для належного відтворення людини як біологічної істоти, природного компонента робочої сили нормальної якості.

Підвищення екологічних потреб зумовлено: 1) зростаючими вимогами, які пред'являє науково-технічний прогрес (особливо сучасна НТР) до особи загалом і робочої сили зокрема, 2) зростаючим забрудненням навколишнього середовища внаслідок надмірної концентрації екологічно небезпечних виробництв, урбанізації населення, запрудженості великих міст автомобілями та ін. Так, у США на початку 80-х майже 9% смертності населення було пов'язано з підвищенням вмісту шкідливих речовин у повітрі. За даними американських науковців, підвищення рівня забрудненості повітря на 1% спричиняє збільшення смертності на 0,094-0,126%. Підвищений шум (понад 55 децибел) прискорює старіння та скорочує тривалість життя на 8-12 років, спричиняє часткову втрату слуху, схильність до інфекційних захворювань, розумові розлади, порушення діяльності шлунково-кишкового тракту тощо. В забруднених містах для відтворення робочої сили нормальної якості необхідно більше коштів на продукти харчування, ліки та ін. Для нейтралізації негативного впливу забрудненого довкілля на процес відтворення робочої сили нормальної якості необхідно збільшувати витрати на придбання екологічно чистих продуктів харчування, ліків, задовольняти потреби людини в чистому повітрі, питній воді, збільшувати тривалість її перебування на природі, забезпечувати проживання в кращих щодо екології квартирах та ін. Щоб створити умови для дії закону підвищення екологічних потреб, при розробці нової техніки необхідно домагатися її гуманізації (впровадження у виробництво техніки і технологій, які б сприяли збереженню природи). Оскільки людина є частиною природи, то можна говорити про додаткові критерії гуманізації техніки з урахуванням близьких і віддалених наслідків її впливу на природу. При визначенні життєвого рівня населення слід враховувати стан довкілля, екологічну ситуацію. Обчислюючи проектну вартість нових споруд, підприємств, беруть до уваги комплекс витрат на охорону довкілля, зокрема вартість очисних споруд, підготовки кадрів для їх експлуатації, тому вищим критерієм гуманізації техніки з урахуванням екологічного аспекту є такий її рівень, який би враховував потребу у відтворенні не лише робочої сили нормальної якості, а й усіх сутнісних сил людини в найближчий час і на віддалену перспективу. Для цього слід передбачити можливий вплив нової техніки і технологи на навколишні ліси, ґрунтові та наземні води, урожайність полів, на повітря, можливу зміну радіаційного фону, тепловий ефект, хімічний фон та ін. З суто економічного погляду необхідно розробити критерії господарського використання природних ресурсів (їх оцінку, нормативи використання, зіставлення витрат і результатів), готувати відповідних фахівців для цієї галузі, формувати у населення екологічну культуру, екологічне мислення. Витрати на охорону довкілля повинні бути складовою частиною соціальних витрат держави, до вироблення екологічної політики слід залучати широкі верстви населення, політичні партії. Реалізація такої політики – прерогатива держави. Суперечність між людиною і природою, забруднення довкілля стали глобальною проблемою, тому для її розв'язання потрібна координація зусиль держав у межах окремих регіонів світу (наприклад Європи) і всієї планети. Виконання зазначених умов водночас означатиме наявність контртенденцій в дії закону зростання екологічних потреб, які сприятимуть послабленню процесу зростання цих потреб. Дія закону не має абсолютного характеру, тобто за умови відтворення природного компонента робочої сили нормальної якості, людини загалом він перестає діяти.

Джерело:

Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2000. – 864 с.